Грізна сила, щит від сил пітьми,
Меч свободи у часи тюрми, –
Світлі вершники летять над містом,
А внизу крокуємо і ми.

Та не знали ті, що руйнували,

Про наш сад забутого творця,

Що здолає він часів завали

Коли правда вселиться в серця:

Крізь пекло з диму і вогню постали

З щитами дерев'яними в руках

Герої українського повстання,

Що на Майдані побороли страх.

Ми Укруїну утворили з того зла,

Що руйнувало наші душі нерозкуті

В сім’ї народів на великому дивані,

Де всі джерела нашого тепла

Чужі вуста пили, колись – недоторканні,

Тож і залишимось: і голі, і забуті.

Такі слова із вуст малої Тлі,

Що сік смоктала із куща Калини,

Мільйонами розносили її

Пихаті родичі садами України.

Чотири години поспіль Юрко (разом з іншими чоловіками й жінками) видовбував каміння холодної київської бруківки, наповнював ними жорсткий чорний мішок і на тлі палаючих шин та кіптяви аж до небес перевозив його на велосипеді нашим молодим оборонцям біля барикад. А “беркути” в уніформі були з іншого боку: там, куди стлався чорний дим.

Вже й Небесну сотню дав Майдан,

І її веде наш отаман,

Та не густо нас поміж копрами.

Тому все майбутнє – мов туман.

Живе квітуча, вільна Україна,

Бо не скорилась тому плазуну,

Що крила мав і голову (ще й не одну).

Ні, не поставив він красуню на коліна!

Уже дітей карає на Майдані

Ординська зграя за любов до мрій,

Уже у автозаки і в кайдани,

Невинних забирає лиходій…

І це сталося вже. Бо ту мрію живу капітанову,

Що її він крізь шторми проніс в кругосвітті доріг,

Про будинок на тверді, про сад для людей не оманливий

Розтоптали, розвіявши прахом з брудними туманами

Там, де ріки злились, де  народжувався Кривий Ріг.