(Зустрічі під сонцем)

1.

Як приїхали сюди удвох на синьому велосипеді, так з тих пір Юрка й причарувало небо над безкраїм полем пшениці. Відтоді він і став для Ірини «Творцем живої краси на престолі» А малював – ніби сонячним промінням жонглював. Якщо точніше, то неначе сам по собі «проростав» малюнок на полотні, викладений із клаптиків сонця, схожих на осіннє жовте листя. Престолом же слугувало звичайне стріловидне сидіння на тому велосипеді. А між ним і кермом Юрко витворив і міцно-міцно прилаштував цілу конструкцію із вишневого дерева, яка одночасно була і місцем для «Дами серця», і мольбертом, коли приїздив малювати без неї, зафіксувавши переднє колесо поперек шляху.

Та не тільки там, у полі, неподалік бистрої річки, народжувалися його писані за допомогою сонця малюнки. Сталося так, що довелося їхати з рідної провінції до багатої столиці, яка з давніх давен славилася своїм прихильним ставленням до праці різних митців, у тому числі – художників. І хоч у Києві з житлом було дуже важко і сутужно, вони тут з великими труднощами все-таки прижилися. Вдалося навіть знайти омите сонячним промінням місце для малювання під відкритим небом біля Андріївської церкви на знаменитому на увесь світ узвозі Та якби сказали тоді Юркові (після того. як він намалював уже сотні картин зі свого «престолу», біля тієї церкви та в інших місцях), що одного разу небо над головою стане чорним і майже увесь світ навколо посеред білого дня почорніє, він би все те відкинув, відповівши, що то - брехня суща, бо так не буває. Так, бо ще з часу першого доторку пензлем до чистого полотна, коли він малював свою сонячної краси кохану на тлі пшеничного поля, його те високе небо причарувало, і він дуже добре знав, яке воно, коли бех хмар зовсім.

2.

А те чорне небо з’явилося взимку, коли вже не перший день палали шини посеред Києва на Майдані та поблизу нього і вгору підіймався чорний дим, а з усіх кінців України сюди, попри перешкоди, прибували автобусами і поїздами люди-воїни з гарячими і сонячними серцями. Бо сьогочасні ординці замислили вже остаточно й відкрито запанувати на українському престолі, а усіх світлих і чистих творців - зробити своїми рабами. До всього додавав турбот ще й мороз, який, здавалося, пробирав аж до кісток. Але того дня Бог змилувався, бо істотно потеплішало, хоча все одно було холодно.

Чотири години поспіль Юрко (разом з іншими чоловіками й жінками) видовбував каміння холодної київської бруківки, наповнював ними жорсткий чорний мішок і на тлі палаючих шин та кіптяви аж до небес перевозив його на велосипеді нашим молодим оборонцям біля барикад. А “беркути” в уніформі були з іншого боку: там, куди стлався чорний дим. Після чергової ходки зі своїм “сталевим другом”, який за минулі більш ніж два десятки років звик до світлого неба і гарячого сонця, а не до чорноти, Юрко погладив співчутливо його кермо і одночасно відчув сильну втому (найбільше — в ногах), а тому прихилив велосипед до стіни закіптюженого багатоповерхового будинка, а сам присів поруч, прямо на підвищення з бетону під тим будинком.

Потім Юрко зняв чорну рукавицю й поліз рукою в кишеню, де була “мобілка”. Подивився на час і зрозумів, що Ірина вже дуже хвилюється, бо домовлялися, що дзвонитиме їй кожні три години (що б там не трапилося). “А коли не зробиш цього, то я буду плакати, так і знай”, - говорила його “сонячна Дама серця”, як він її звик називати. Це тому, що у них так уже повелося багато років: коли він працював, то вона його не мала права турбувати — щоб не відволікати від процесу творчості. Ну, а те, що замість того процесу випадає останнім часом фізично дуже важка інша робота, правил не змінювало.

І точно: вона вже плакала (відчув це по голосу). Але за хвилину (коли почула, що живий) Ірина заспокоїлася. А у нього після короткої з нею розмови та раптового прибуття кількох десятків хлопців (як вони сказали, «прямо зі Львова на автобусі»), ще з чистими обличчями і не закіптюжених, які обіймалися з тими, що вже «скуштували пороху Майдану», додалося нових сил і виникло бажання малювати прямо зараз і ось тут, де відбувалася ця зустріч під сонцем, у світі з чорно-білим зображенням. І він те зробив: намалював зі свого «престолу» зустріч молодих і вже сивочолих людей, частина з яких уже наступного дня навіть цього чорного неба не змогли побачити: їх розстріляли снайпери з висоти будівель.

3.

А коли та зима з морозами і смертю оборонців Майдану пішла в небуття, а миру на цьому світі все одно не побільшало, Юрко з Іриною приїхали на велосипеді туди, де ті хлопці обіймалися: ще на землі, а не на небі. Приставивиши до стіни будинка велосипед, вони хвилину постояли мовчки, схиливши голови, а потім подивилися навколо: на простір устланий квітами, на те місце, де ще на початку року стояв красивий Будинок профспілок, а не чорне закіптюжене плетиво з перекрить і арматури…

- Юрко, то це і є твоя Дама серця? – донеслося раптом до них зі спини. І коли Юрко повернувся, то не міг стримати радості і сліз, що заполонили очі. Вони обнялися й помовчали. Бо то був Федір, кремезний і сильний чоловік у чорному светрі і зі знайомою захисного кольору сумкою через плече. Один із тих, які тоді обіймалися і на його картині. А поряд з чоловіком – ще безвусий юнак.

- Оце прийшли з племінником сюди, де загинули побратими наші… А завтра вже їдемо на схід, туди, де нелюди прийшли на нашу землю…

Після короткої розмови вони попрощалися. А сонце піднялося ще вище. Посеред іншого, воно побачило з висоти і тих двох, що стояли біля престолу на колесах. Ще якась хвилина – і вони поїдуть у своє завтра.