І будинку немає, і сад загубили між справами,

Під сокирою часу  розквітле життя полягло,

І вже  інші дерева повиростали над травами;

Дві імперії впали, які називались державами,

А мільйонів людей, що жили, - наче і не було.

То навіщо будинок і сад  той з червоними вишнями

Зберігати у пам’яті, в серці живому нести,

Коли все умирає, всі діючі стануть колишніми,

А небесні  сніжинки в  заметах - снігами торішніми  

Тож  і Федір Мершавцев із пам’яті має піти.

Хто б не вмер, закопали у землю – й на цьому кінець.

Але ж душі свої, ми, живі ще, при цьому скалічимо

Бо зв'язки  між людьми ми розірвемо так і  розсічемо.

А руїну «прикрасить» сміття і рясний бур’янець.  

І це сталося вже. Бо ту мрію живу капітанову,

Що її він крізь шторми проніс в кругосвітті доріг,

Про будинок на тверді, про сад для людей не оманливий

Розтоптали, розвіявши прахом з брудними туманами

Там, де ріки злились, де  народжувався Кривий Ріг.

Як тепер у серцях  воскресити єднання  розірване?

Як тепер на землі відновити оселю і сад.

Стоячи не на сходах до річки, а  перед прірвою,

Між минулим і нинішнім,  в місті з червоними вирвами,

Коли йти неможливо і пізно вертати назад?

Бо немає ж будинку і саду з червоними вишнями,

І рясний бур’янець поселився посеред сміття

Благодійники, мабуть, давно уже стали колишніми,

А їх наміри вмерли іще під снігами торішніми.

Тому й пам'ять висока завмерла на схилі життя.