Слово про вишневий сад

Де з’єдналися колись дві річки світлі,

Там, де місто виросло з води,

Сад вишневий навесні розквітнув

Серед маків, васильків і лободи.

З хати глянув на це біле диво

Уже сивий, літній капітан

І сказав йому: «Рости щасливо,

Щоб вогонь тебе чи ураган

Не згубили, не розвіяли по світу,

Щоб на радість вільним людям в цім краю

Дарував ти щедро вишні їм щоліта

І цим душу звеселяв мою».

Жив творець з тим садом біля хати

Душа в душу, на одній землі

А їх вишні і думки крилаті

Дарували людям мир в теплі.

Та невільникам, рабам навіщо воля?

Їм би – зброя для своїх бажань,

Щоб руїни й голод після воєн

Панували замість поривань

Щось творити чи когось зігріти.

Тому під сокирою поліг

Сад вишневий серед лихоліття,

Там, де заснували Кривий Ріг.

А творця не стало ще раніше,

Вільні люди полягли в боях.

Тож і згинули беззахисні ті вишні

Що творець збирав по всіх краях.

Потім хату розтягли на шмаття:

Там панують бур’яни серед сміття..

Залишалося спалити все в багатті,

Щоб і думки не було про вороття.

Та не знали ті, що руйнували,

Про наш сад забутого творця,

Що здолає він часів завали

Коли правда вселиться в серця:

Не фальшива, імені газети,

Із якою шлях пітьми проліг,

А свята, що мрійники й поети

Зберегли як світлий оберіг. -

І думки крилаті капітана,

І той сад воскреснуть із пітьми

Там, де Інгулець із Саксаганню

І де знову вільними є ми.