(Байка)

Росла Поганка на галяві дикій,

Бліда-бліда, немов торішній сніг,

Росла і скаржилась окрузі без’язикій

На свій нещасний горе-оберіг.

Бо обминали й не хотіли їсти

Бліду Поганку і старі, й малі,

І навіть відьми та авантюристи

Обходили далеко десь в імлі.

Та якось на галяву ту похмуру

Забрів Червоний Кухар (ніс - в буряк!).

І чи то з умислом, чи просто здуру

Зірвав Поганку - та й собі в рюкзак.

Прийшов додому після полювання

Мисливець тихий і замислив так:

„Зроблю усім сусідам частування:

Борщ український із грибами - вищий смак!”

Так і зробив. Але сусіди знали,

Що з українським Кухар не в ладу.

Тому й до столу йти не поспішали,

Серцями відчуваючи біду.

Та все ж прийшли (мов на молитву, - тихі)

І попросили: „Може, виллєш все?

Бо щось не те зварив - і бути лиху,

І добре, якщо тільки пронесе…”

„Ох, недовірливі! Ох, неучьоні!” -

І він у миску повен влив черпак,

Затим і гриб знайшов у тім бульйоні,

І теж - до рота: „Що я - не козак?”…

Але сиділи й не хотіли їсти

Сусіди той наїдок - хоч ти вбий!

Пізніше бачать: захитався, поточився

Наш Кухар хвалькуватий і дурний.

Таке побачивши, усі все зрозуміли

Й промили ледь живого до кісток.

Шкода тільки собак, які усе те з’їли,

Поки сусіди з ним возились до зірок.

__________________

Так і у нас: щось гавкають базіки,

Лікують словом Україну над усе,

Та у словах чужих - отрута, а не ліки,

І добре, якщо тільки пронесе…

        2009 р.