(Оповідання про бажання)

Була собі хата, а в ній жила сім’я: татко, мамуся, маленька Катруся, а ще -  котик Мурчик.

Того зимового передсвяткового дня перед Різдвом у хаті було тепло, за вікнами сонце  вже опускалося за обрій, а татко все не приходив. Через це Катруся мовчала й дивилася у вікно: на призахідне сонце і на засніжені дерева в парку. Мамуся поралася на кухні, а тому їй було добре і не сумно, а з Катрусею був тільки вірний котик Мурчик, який все терся об праву руку дівчинки і мурчав.

- Мурчику-Мурчику, - промовляла стиха Катруся, - якби ж ти був справді дуже розумний і прудкий, то допоміг би мені… Допоміг би мені зробити так, щоб той далекий-далекий Творець і підзоряний зайчик, про яких мені розповідала  мама, почули мене… Так, маленький Мурчику, щоб вони почули мене і привели татка додому… Бо мені дуже сумно без татка, дуже сумно.

Котик перестав мурчати, а Катруся все дивилася й дивилася у простір, де  стало темно, і  тільки десь іздалеку світила яскрава зірка. Та раптом Катруся побачила, що за вікном посвітлішало, а в небі з’явилося якесь звірятко, що світилося й прямувало просто до тієї зірки.

- Та це ж зайчик! Це підзоряний зайчик! – вигукнула Катруся, коли помітила у  того звірятка довгі вуха. -  Мамусю, йди подивися, там підзоряний зайчик! –  і Катруся побігла на кухню.

Коли вона повернулася, і мамуся поставила її на підвіконня, вони разом  побачили, як світлий-світлий зайчик зблизився із яскравою зіркою на небі і кудись подівся, а в той самий момент  у двері хтось голосно-голосно постукав. Мамуся взяла Катрусю на руки й хутко пішла до дверей. Коли вона їх відчинила, на порозі стояв татко у  шоломі космонавта і з Мурчиком на руках.

   9 січня 2010 року