Не в мові справа, друже мій, не в мові справа,

Хоч, безумовно, спільна мова – як пароль

І від чужинця оберіг на переправі

У те майбутнє, де у мови – інша роль.

Душа не знає, що за світ  за небокраєм,

Вона приречена пізнати сіль землі.

Тож в метушні земних турбот ми всі шукаєм

Оте розсипане насіння у імлі,

В якому – сила для незламного коріння  

І  світла квітка неповторної краси,

І сяйво  музики,  і тайна шепотіння

Десь на промінчику  у крапельці роси.

Воно мовчить і не знаходиться у гніві

Та і  за  гроші не купується ніде.

Ті,  що знайдуть його, лише одним щасливі:

До них мелодія з висот від Бога йде.

А в ній - і сонце, і роса та світанкова,

І давня  казка про далеке і земне.

Це наша мова, чуєш,  друже, наша мова,

Жива, як пісня, що ніколи не мине.

Не в мові справа, друже мій, не в мові справа,

Хоч  криють матом її кляті вороги…

На нашій мові  розквітає вся  держава,

А от без неї нас понищать до ноги…

Душа не знає, що  там буде завтра, далі…

Що буде з нами, з ворогами й взагалі…

Але не будем, друже мій, як на вокзалі ,

Ми ж бо на рідній, на своїй землі!