ПРОМІНЬ ПОШУКУ

8 лютого 2011 року. За вікнами – ніч: 23-тя година. Позавчора, в неділю, моя дружина купила довгоочікувану першу книгу прози Ліни КОСТЕНКО, і півгодини тому я її дочитав. Це роман у формі записок українського інтелігента про сьогочасне божевілля пішаків на українському престолі й про те, як ми їх самі туди піднесли. На серці – радість від того, що надто складне стало зрозумілим і дуже близьким, бо там – так само і про мої очікування й намагання знайти вихід зі складного становища. Але одночасно – і втома, бо паралельно довелося займатися ще й іншими справами. Тому «відпишуся» про все завтра.

9 лютого. За вікнами – майже непомітно пробивається крізь темряву світанок. Шоста година ранку. Тепер, коли втома спала, хочеться поділитися тією радістю від впливу на мене прочитаного й зацитувати хоча б кілька уривків із цієї цінної для українців книги.

Від імені 35-річного програміста і частково – його дружини, які познайомилися в 1990-му як учасники «революції на граніті», здійснюється аналіз-рефлексія подій в Україні, що сталися протягом перших років (до середини грудня 2004-го) 21-го століття. Причому – на тлі різних катастроф, аварій і терористичних актів, що все частіше й частіше спіткають людство на всій планеті. На тлі тих жахливий подій, інформацію про які головний персонаж отримує із Інтернету й газет (а іноді – з телевізору), він  розмірковує про долю України, своєї сім’ї, далекого друга зі США та інших. Але найбільше – про Україну та українців:

«Культивується порно, приблатняк, матерщина. У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є вищого і зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа».

Приблизно через дві сотні сторінок він знову повертається до такого стану справ, задає сам собі цілу низку запитань і намагається отримати на них відповіді:

«Але чому? Звідки це все взялося? Які шлюзи прорвало? Чому стоїть у суспільстві густий дух плебейства? Чому до влади прорвалися шахраї і невігласи? Чому все купується і продається? Чому домінує жлобство на державному рівні? Чому все це називається – демократія, народовладдя?!

- У Біблії це називається «пішло вгору Хамове плем’я. – сказала дружина».

І ось ця відповідь, мені здається, є одним із центрів виписаної в книзі оповіді про буття сьогочасного українства. Бо вона – актуальна для нас. Але разом з нею актуальним є і свого роду портрет нації, накиданий, як на мене, дуже точно:

«Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі і не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М’язи розслабились, душа угрілася, - прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозліталися хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають вже по-іншому. Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата».

В романі дуже багато цікавих (подібних до цієї) образних оцінок, які я сприймаю як точні й показові щодо нинішнього стану існування українців «на рідній не своїй землі». Але є й кілька рефренів, що виступають як основні (й навіть – структуроутворюючі) елементи оповіді. Особисто я вважаю головним із них ось цей: «Лінію оборони тримають мертві». І це – всупереч тому, що в грудні 2004-го актуальним здавався інший висновок: «Лінію оборони тримають живі», і тоді герою перехотілося «їхати на Канари». - Бо і той МАЙДАН з «Помаранчевою революцією» залишилися там, в історії, звідки дивляться на нас, недолугих і недорікуватих, наші мертві герої. А ми знову опинилися атакованими вірусом байдужості, духовного дефіциту на українців, які мали б мужність і силу «тримати оборону». Чому так? На це запитання кожен має знайти свою відповідь. Важливо тільки, щоб вона об’єднала нас, українців. І я впевнений, що цьому може посприяти мудра книга Ліни КОСТЕНКО «Записки українського самашедшого».