Сайт Сергія Зінченка

ПОРОЖНЕЧА НЕВИЗНАЧЕНОСТІ ПОРОДЖУЄ БАЖАННЯ ЗАГАРБАТИ

carbil2502 — Tue, 20 Jun 2017 12:27:03 GMT

У КРАЇНІ КРАМАРІВ, КРАДІЇВ І ОКРАДЕНИХ

Війни прагнуть лише дикі збоченці двох різновидів: ті, які в мирний час не знаходять можливостей виявити себе в праці у гармонії з природою, а також – ті, які звикли заробляти на чужому горі й на смертях собі подібних. Всім іншим, всій цивілізованій людській спільноті, потрібен мир. Тому за нього не варто агітувати. Коли ж хтось надто захоплюється такою агітацією, то, швидше за все, він намагається на цьому щось заробити або ж виставити себе, марнославного, таким собі миротворцем.

Гіркота ж нинішньої, російсько-української війни двадцять першого століття, криється у порожнечі невизначеності правлячих політиків України щодо стратегії для подальшого розвитку після проголошення парламентом її незалежності. Пам’ятаєте ці вже нині «крилаті» слова («Куди ми йдемо?»), із якими свого часу звертався ще Леонід КУЧМА до парламенту і до всього українського народу? Всім українцям також добре відомо, що відбувалося потім: бандитський переділ під гаслом приватизації всього створеного протягом десятиліть після завершення Другої світової війни. І в кінцевому результаті в Україні прийшли до влади олігархічні клани, які тепер і «панують у своїй сторонці».

Тобто, був Радянський Союз із потужно розвинутою промисловістю і сільським господарством на базі широкої експлуатації дешевої робочої сили (наприклад, селяни протягом кількох десятиліть навіть не мали паспортів!), а потім, після його розпаду, те все надбане «розпиляли» і розтягли по своїх «хатинках» крадії-«прихватизатори». І оскільки ніякої зрозумілої всім стратегії розвитку молодої України, ніякої загальноприйнятої національної ідеї (аби зміцнити Українську державу) так і не з’явилося, то й жили ми всі, по великому рахунку, на тих же (більшою мірою вже розкрадених) руїнах Радянського Союзу, в країні крамарів (торгашів), крадіїв і окрадених.

Тож, з огляду на таку ситуацію, сьогочасна ординська Московія й зрозуміла, що її ще вчорашня колонія нікуди так реально й не вирушила «у самостійне плавання», а значить - має бути поверненою у великодержавне стійло, з якого «под общий шумок убежала». Тому згодом (у 2014-му), коли відчула найбільшу слабкість в управлінні, вона й напала, «відтяпавши», для початку, Крим.

ось тільки тоді, в дні Революції Гідності (коли до зубів озброєну владу олігархів переміг український народ, який пішов проти куль з пластиковими й дерев’яними щитами), тільки тоді, коли одну з найпотужніших армій світу зупинили небагаточисельні українські вояки-добровольці, МИ ВІДЧУЛИ СЕБЕ не тією «країнкою» крадіїв і окрадених, а СПРАВД САМОСТІЙНОЮ УКРАЇНОЮ, яка кров’ю своїх героїв відстоює ті загальнолюдські цінності, що за традицією називаються європейськими. .

2. У ПРОВІНЦІЇ ПИХАТИХ ЗВЕРХНИКІВ І ПРИСТОСУВАНЦІВ

Протягом цілих десятиліть у Кривбасі панувало шанобливе ставлення по відношенню до сусідньої Росії; до російського народу ставилися як до «старшого брата», чому сприяла постійна пропагандистська кампанія під проводом КПРС у всіх, без винятку, ЗМІ. Так продовжувалося й після розпаду СРСР. Через це майже для всієї маси криворіжців напад Росії на незалежну Україну без оголошення війни (як свого часу гітлерівської Німеччини - на Радянський Союз) виявився справжнім потрясінням. Більше того, ще й досі, на четвертому році російсько-українськоївійни, то тут, то там можна почути твердження-нісенітницю про те, нібито насправді йде війна громадянська, а ніякої там війни з Росією немає. І над цим гріх сміятися, бо справа надто серйозна. Щоб переконатися в цьому, варто погортати підшивку газети «Червоний гірник», заснованої ще в далекому 1924-му році місцевими владцями. Бо, поглянувши на публікації в цій українській газеті хоча б за березень нинішнього року, читачеві може здатися, що там і досі здійснюється операція «Русская весна», оскільки на її перших сторінках уже майже повністю панує російська мова, навіть - у головних матеріалах про роботу місцевих депутатів. Скажімо, в числі від 2 березня на 1-й сторінці опубліковано матеріал під рубрикою «На сессии горсовета». Та й взагалі матеріалів російською мовою тут на перших трьох сторінках аж шість, причому майже всі вони – без підпису! Приблизно така ж ситуація – і в числі від 14 березня. І – як назло українцям на четвертому році російсько-української війни – матеріал під таким ось заголовком: «К 203-й годовщине со дня рождения Тараса ШЕВЧЕНКО в Кривом Роге возложили цветы к памятнику Кобзарю». Бо для чого ж іншого треба було в газеті таке виробляти?

По великому рахунку, шпальти «Червоного гірника» надаються зазвичай для піар-діяльності місцевих владців, передусім – для обох ВІЛКУЛІВ (батька й сина) та їхніх «сотоваріщєй», справді пихатих зверхників цієї провінції районного масштабу. Причому про позицію молодшого з ВІЛКУЛІВ, свого роду захисника «русского міра», відомо вже мало не кожному не те що криворіжцю, а й далеко-далеко за межами міста. Та й взагалі, якщо звернутися до змісту матеріалів (як у «ЧГ» так і в останнім часом розцяцькованій ТРК «Рудана»), то це є «вісники ВІЛКУЛІВ», чия позиція аж ніяк не підходить для захисту української культури, мови, історії незалежної України і традицій українців. Хоч зовні це виглядає як невизначеність, і з їхніх виступів виходить, що в місті – «тіш да гладь», а все погане – то, бачте, лише від політиків «згори», а вони тут – «ні при чому». Але ж українцям уже добре відомо, які бажання пробуджує така невизначеність і що за нею насправді може приховуватися. До того ж, криворіжці, мабуть, не забули, що в 2013-2014-му роках і «Червоний гірник», і ТРК «Рудана» майже два місяці поспіль намагалися не помічати Євромайдан у Кривому Розі, а потім місцеві зверхники зі своїми піарниками не раз використовували ці ЗМІ для інформаційних атак проти Євромайдану. Та й досі (вже другий десяток років пішов!) на весь довжелезний (третій у світі за довжиною) Кривий Ріг є лише одна незалежна україномовна газета в міцному оточенні російськомовної преси Так що та порожня стіна будинку на нещодавно перейменованому проспекті в Центрально-міському районі є свого роду символом такої невизначеності. І, швидше за все, місцева влада ніколи не піде на те, аби там з’явився, наприклад, напис «Слава Україні! Героям слава!». Хоча, якщо натиснуть згори, то може й таке з’явитися, бо вони ж - пристосуванці: хай хоч що, аби при владі залишитись. Та справа, взагалі-то, - не в написах, а реальному змісті політики, яку проводять місцеві владці під час російсько-української війни.

ОБОРОНЯЮЧИ РУЇНИ, МИ ВМИРАЄМО…

carbil2502 — Thu, 27 Oct 2016 12:40:00 GMT

1. ЩО БУЛО ДО «ПРОМЕНЯ ПРОСВІТИ»

Своє життя із роботою газетяра я пов’язую із сьомого класу середньої школи, коли вирішив стати журналістом і поінформував про таке викладачів усіх технічних дисциплін, заявивши при цьому, що не ставлю за мету прагнути отримувати лише «п’ятірки», оскільки тепер одержання знань з їхніх предметів не є для мене пріоритетом. В результаті, наприклад, із алгебри я «загримів на осінь» і з величезними зусиллями потім роками виправляв ситуацію, отримавши в табелі «четвірку», а з геометрії та креслення – взагалі стоять «трійки». Однак при цьому я й не поспішав писати ще зі шкільних років замітки в газети, намагаючись таким чином зарекомендувати себе журналістом, як це зазвичай робили і роблять бажаючі поступити в університети на факультет із цього профілю. Бо тоді я послухав свого дядька (а точніше – чоловіка моєї тітки, Лариси Василівни ЗІНЧЕНКО, що працювала свого часу у відділі листів нашої міської газети) Івана Івановича СОКОЛОВСЬКОГО, який у 1944-му році був першим повоєнним редактором газети «Червоний гірник», а потім – обласної «Сумської правди». А він мені порадив поступити спочатку «кудись на філологічний факультет», а потім уже зрозуміти, «чи потрібна мені журналістика».

Коли ж став студентом філологічного факультету тоді Харківського державного університету, то все більше й більше писав вірші і зрідка - оповідання, а про журналістику згадував усе менше й менше. І тільки наприкінці навчання, уже на п’ятому курсі, виступивши автором двох дописів до університетської «багатотиражки», я зрозумів, що педагог із мене – ніякий, а от писати – виходить, причому дуже хотілося це робити. Звичайно ж, міг би скористатися з метою працевлаштування зв’язками, зазначивши, що аж троє із числа моїх родичів – журналісти (бо на той час і моя двоюрідна сестра Вікторія СОКОЛОВСЬКА уже довгий час працювала на Сумському державному радіомовленні), але таке було не в правилах нашої сім’ї. Тож довелося рік попрацювати сільським учителем, а вже після цього я вирвався на, так би мовити, відкритий журналістський простір. Тобто – в 1979-му став кореспондентом радіомовлення комбінату «Криворіжсталь». І ось там, приблизно через місяць після початку роботи, відбулося моє справжнє загартування, яке дало впевненість у тому, що я з вибором професії не помилився. А трапилося так, що одночасно троє інших журналістів радіо (хто – за станом здоров’я, а хто – з інших важливих причин) змушені були відірватися від роботи аж на десять днів, залишивши мене один на один із майже сорокатисячною (кількість тоді працюючих на комбінаті) радіоаудиторією. І ось тоді довелося зробити кілька радіовипусків (по 20 хвилин кожен) самотужки, виступаючи одночасно в ролі редактора радіомовлення, його заступника, кореспондента і навіть диктора. Тож після цього (з перервою на службу в армії) я вже спокійно і без зайвої метушні працював на посадах від кореспондента до відповідального секретаря і редактора газети чи радіомовлення в тресті «Криворіжіндустрбуд», на Північному і Новокриворізькому гірничо-збагачувальних комбінатах, в рудоуправлінні імені Кірова, в Апостоловській районній газеті та в інших, а з 1992-го - на місцевому державному радіомовленні та на радіо «Рудана», коли воно тільки розпочинало свою діяльність. Незадовго ж до того (коли був редактором багатотиражної газети «Кіровець») я відмовився працювати в секретаріаті газети «Червоний гірник», оскільки був знайомий із атмосферою відносин в тій газеті, повністю підпорядкованій місцевим владцям. А під час роботи наприкінці вісімдесятих років відповідальним секретарем у районній газеті «Будівник комунізму» на Апостолівщині я провів своє перше журналістське розслідування щодо діяльності тамтешньої дистанції сигналізації та зв’язку Придніпровської залізниці – і матеріал уже мав з’явитися на сторінках української «Робітничої газети». Але так і не з’явився, на багато років відбивши у мене охоту проводити подібні розслідування. Бо редактор «Робітничої» попросив, щоб журналістка, яка готувала мій матеріал до друку, зателефонувала («для узгодження») першому секретарю Апостоловського райкому Компартії України, а той (зрозуміла річ) порадив «відкласти публікацію». Тож на цьому та історія і завершилась, а мені через деякий час (після публікації низки своїх викривальних матеріалів у обласній газеті «Прапор юності») довелося повертатися до Кривого Рогу.

Звернувся я до свого минулого для того, аби поінформувати читачів газети про те, що далеко не завжди працював у пресі лише на громадських (волонтерських) засадах, як це відбувається протягом останніх десяти років на посаді редактора газети «Промінь Просвіти». А ще – для того, аби врешті довести, що будь-яка влада (за винятком тієї, що справді служить народу, а не бреше про таке своє служіння), буде протистояти журналістам, намагаючись приборкати їхнє прагнення показувати дійсніть такою, яка вона є, а не такою, якою бачать її ті корумповані владці зі своїх кабінетів.

2. ХТО І ЯК НАМ ПЕРЕШКОДЖАВ

Ще як тільки газету «Промінь Просвіти» було зареєстровано 3 липня 2006 року в Дніпропетровську, а потім вийшло її перше число, чимало людей пророкували нам вихід трьох, семи чи (найбільше) десяти чисел із подальшим припиненням її друкування. Однак, як ви бачите, шановні наші читачі, промайнуло вже десять років, розпочався одинадцятий і перед вами зараз 242-ге число. І поки що (попри різні тривожні ситуації) газета постійно виходить із періодичністю двічі на місяць. Хоча місцева влада всіляко намагалась різними правдами й неправдами якось приховати її від криворіжців, зробити її непомітною. Так, наприклад, лише після письмово висловленої загрози з боку редакції про оголошення протестної акції шляхом голодування аж у 2008-му році інформаційні дані про «Промінь Просвіти» були занесені на офіційний сайт міста Кривого Рогу посеред інших місцевих засобів масової інформації..

Та й не тільки влада встромляла, так би мовити, палки в колеса, а ще більше - так звані «шановні друзі» з «Просвіти» та з партій так званого демократичного спрямування. І найповніше це стало зрозумілим у 2009-му році. Бо саме тоді центральний офіс ВУТ «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА під керівництвом Павла МОВЧАНА залишив нашу єдину в місті незалежну україномовну газету один на один із владою (і – не тільки у фінансовому відношенні, припинивши підтримку, а й долучившись до рейдерської атаки проти нашої організації). А почалося все ще в 2008-му, коли 13 травня група людей під началом керівника прес-служби обласної організації партії «ВО «Батьківщина» Сергія ДОВГАЛЯ увірвалася на засідання обласного активу просвітянської організації, фактично зірвавши його. А в листопаді того ж року за участю представника з центрального офісу ВУТ «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА на нелегітимному зібранні (а точніше - на збіговиську в бібліотеці) цей самий ДОВГАЛЬ був проголошений головою Дніпропетровської обласної просвітянської організації. Підкреслюю – НА ЗБІГОВИСЬКУ, а не на легітимних зборах чи на конференції. Я маю право на таку оцінку, бо був там присутнім і фіксував усе, що тоді відбувалося. І це симптоматично, що все те мною задокументоване дуже вперто, цілими роками, не хочуть долучити до справи, аби врешті поставити в ній жирну крапку. А в 2009-му той самий ДОВГАЛЬ з цілим натовпом людей уже прискочив на звітно-виборні збори Криворізького міського об’єднання з очевидною метою їх зірвати, намагався перешкодити моїй відеозйомці, а коли все те не вийшло, кудись змився з тим натовпом. І, як пізніше стало відомо, на збіговиську того натовпу (тепер уже не обласного, а міського зразка) обрали… так званого голову Криворізького міського об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА. І ним став не хто-небудь, а вірний багаторічний служака місцевої влади, кореспондент «Червоного гірника» Микола КРАМАРЕНКО, який взагалі не був просвітянином. Але це тоді владців та їхніх служак із числа так званих демократів не цікавило, бо головне було – НАМ ЯКОМОГА БІЛЬШЕ НАШКОДИТИ. Але вийшло навпаки. Бо саме того року завдяки грамотній організаційно-технічній роботі нашого просвітянина і керівника криворізького осередку Спілки офіцерів України полковника Петра ЛИСЕНКА і організація, і газета «Промінь Просвіти» вийшли в інтернет-простір. А з часом завдяки нашому керівникові Миколі КОРОБКУ була створена нова організація, Криворізьке міське правозахисне товариство, яке продовжило і навіть розширило в місті просвітянські традиції і тепер уже не залежало від різних там бюрократів та «стрибунів-самозванців» із організацій всеукраїнського чи обласного рівня.

3. ЩО ЗАХИЩАТИ І КУДИ ЙТИ

Багато хто з українців (і я – теж в їх числі), дивлячись на те, що відбувається сьогодні в Україні та в місті і згадуючи своє матеріально більш забезпечене минуле в Радянському Союзі, скаже, що тоді жилося значно краще. Так, бо, наприклад, бувши студентом університету, я на свою стипендію в сорок карбованців міг би за бажання купити 250 кілограмових буханок якісного хліба по 16 копійок. Сьогодні ж, пропрацювавши все життя у пресі, я на свою пенсію в 1200 з лишком гривень (навіть якщо вважати, що умовний кілограм сьогочасної неякісної хлібопродукції коштує десять гривень, хоча насправді – дорожче) зможу купити приблизно вдвічі менше буханок. І що вже тут казати про сьогочасну ковбасу, де м’яса дуже мало або ж взагалі немає, чи про сьогочасну сметану, чи про так зване вершкове масло та іншу продукцію? Або – про сплату тарифів на комунальні послуги, на що може навіть всієї пенсії не вистачити…

Але при всьому цьому треба розуміти найголовніше: тоді ми жили в державі (хоч і тоталітарного зразка). А тепер – на її руїнах, де живеться краще тільки більш чи менш ефективно організованим членам банд і зграй, які реально займаються держ- чи приватрозграбунком. «А як же незалежна Україна, 25 років якої ми відзначали навіть з військовим парадом? Як же Революція гідності?» – спитаєте. А я відповім спочатку теж запитаннями: «А де в Кривому Розі на високих управлінських постах ви бачите тих, що організовували і проводили Євромайдан у нашому місті або брали активну участь у жорстокому протистоянні на Майдані в Києві? Де ви бачите тут добре організовані партії, яким справді можна довіряти, бо вони ефективно діють на базі європейських цінностей із українськими пріоритетами? То звідки ж візьметься тут у нас Українська держава, яка має захищати нас, українських громадян не лише за паспортними даними?». Так, бо, умовно кажучи, на головах у нас (коли все холоднішає навколо) – не справжня тепла хутряна шапка, а шапка-обманка зі штучного волокна, її тільки зовнішня подоба, яка навіть на вуха не налазить, аби їх зігріти. Так само – і держава. Її (як демократичну й правову) ще треба створити і одночасно - відстоювати у жорстокому протистоянні з ворогом. Зрозуміло ж, що справжні українці-творці, українці-трудівники, а не торбохвати і злодії, не будуть виробляти сурогатні продукти, аби ними замінювати натуральні й гробити одне одного такими так званими харчами тільки заради того, щоб мати з того зиск. Ті, що, так би мовити, дружать з головою і живуть із Богом у серці, зможуть відрізнити тих правителів, які нам служать, від тих, що над нами тільки знущаються і щодня брешуть про якусь нібито турботу про наше прожиття. Але ж ми дозволяємо таке з собою виробляти, бо виходить, що не ладні протистояти сваволі невігласів і бандитів. Та чи забули, що Майдан у Києві продемонстрував, що ще і як можемо! – Аж увесь світ захоплювався!.. .

Але я – не про те, що треба брати в руки вила та владу відвойовувати (хоч про таке вже дехто з політиків і кричить із високих трибун). Ні, треба вирощувати, творити і захищати все українське: своїми руками, своїми мізками й серцями, в яких ще жива пам'ять про наші перемоги! А для цього варто звертатися до професіоналів і водночас – до людей порядних, а не до тих, що сьогодні кричать за одне, а завтра (отримавши жадані, наприклад, 500 гривень від влади) кричать уже за протилежне. Не до тих, що постійно стрибають у якесь там керівництво від однієї партії до іншої (або тільки змінюють їхні назви при цьому, а продовжують служити лише власній кишені). Ви спитайте один у одного, чи маєте ви бодай один якийсь надійний майданчик, де зможете отримати правдиву (а не нав’язану згори) інформацію про те, що відбувається в місті? А якщо не маєте, то створіть його. Бо інакше не буде реально ніякої громади, а будуть (як, наприклад, сьогодні) численні підлеглі «земляки» розбещеного від легко здобутих грошей начальства. А коли ви хочете такими залишатися, то виступайте тоді за створення тоталітарної держави ординського штибу, як у сьогоднішній Росії чи у вчорашньому Радянському Союзі. Адже тільки уявіть собі, настільки треба не любити (або швидше – ненавидіти) ще молоду-молодесеньку нашу Українську державу, щоб намагатися вигнати з роботи трудівника лише за те, що він вирішив з любові до своєї країни причепити на робочу каску малесеньке зображення тризубу?! А у нас же було таке, було! І ми про це писали. І якби не міське керівництво Незалежної профспілки гірників України, якби не звернення того трудівника до СБУ, то так би його і вигнали-звільнили. А ось ті, що намагалися таке з ним вчинити, спокійнісінько собі працюють і величезні кошти за свою «роботу» отримують. Але чому таке у нас відбувається, як ви гадаєте? Тому що на тому підприємстві немає й досі впливової незалежної профспілки. І далеко не тільки на ньому. Бо покірні-покірні своєму начальству, а своєї гідності людської не мають. І немає чого тоді ображатися, якщо комусь не подобаються такі мої оцінки.

Обороняючи вчорашні руїни Радянського Союзу або стверджуючи, що у нас немає ніякої російсько-української війни, а розгортається війна громадська, ми вмираємо як вільні люди, як українці із почуттям власної гідності. І нам тоді ой як далеко до тих героїчних хлопців, які обороняли руїни Донецького аеропорту! Бо вони віддавали життя з вільною Україною в серці, вони боролися за наше краще життя: набагато-набагато краще, ніж те, що було за часів тоталітарного Радянського Союзу.

Влада хоче зробити громадян своїми рабами

carbil2502 — Wed, 10 Feb 2016 10:14:35 GMT

У Кривому Розі нині неспокійно, бо тут громадяни України не лише за паспортом, а й за своєю поведінкою відчувають, що невпинно наближаються грізні часи перемін. А вони мають скінчитися або остаточним падінням існуючого в місті режиму, або встановленням відверто ординського штибу управління, коли громадяни будуть упокорені невігласами-наглядачами і стануть сьогочасними рабами.

Минулої неділі, 7 лютого, віче біля пам’ятника козаку Рогу відкрила Інна ІВАНЧЕНКО інформацією про те, що виборчий процес тільки-тільки стартував 6 лютого, а нині діюча в місті влада вже проводить шалену передвиборчу агітацію, використовуючи для цього майже всю потугу місцевої преси, громадський транспорт і тих криворіжців, які ій прислуговують. Далі сповістила, що від демократичних сил на виборах має бути єдиний кандидат, який повинен стати перед людьми, заявити про це й попросити про підтримку. Та виявилося, що ніхто з них цього не зробив і не прийшов на віче. Не було там нікого і з депутатського корпусу Верховної Ради України, а народний депутат України Семен СЕМЕНЧЕНКО звернувся до кількох сотень криворіжців через мобільний телефон з підсилювачем, але далеко не всі змогли достеменно розібрати, що ж він говорив. А ті криворіжці, які виходили в центр зібрання й брали мегафон, або висловлювали свою позицію загальними словами, або ж наводили факти й закликали до конкретних дій, але дуже мало з них називали свої прізвища.

Так, була оприлюднена цікава інформація щодо протизаконних дій «Криворіжгазу» 26 січня цього року за адресою: вулиця ЛЕНІНА, будинок 68. Виступаючий сказав,. що представники названого підприємства начебто вривалися до квартир і відмикали газові прилади і що газ там до часу його виступу відімкнено, попри те, що навіть викликали поліцію.

Представник однієї з партій Валерій РОМАНОВ розповів про те, що 12 із 15-ти діючих членів ЦВК є нелегітимними й тому Президент України повинен порушити питання у Верховній Раді про їх звільнення, що кілька членів партії разом із ним звернулися до керівника поліції України ДЕКАНОЇДЗЕ із заявами про необхідність відкриття кримінального провадження «стосовно громадянина ВІЛКУЛА», в тому числі – й за статею, де говориться про розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а ще виявив обурення тим, «на якій підставі у залі засідань міської ради перебувають люди з дубцями в руках?» і «чому це наші депутати від демократичних сил щодо цього мовчать?». А крім цього, поінформував, що у міського голови Юрія ВІЛКУЛА – аж дев’ять заступників, а тим часом вже зима завершується, та місто як належить від снігу й криги ніхто не чистив, а тому треба висловлювати у письмовому вигляді недовіру таким чиновникам.

Активістка Криворізького міського правозахисного товариства (КМПЗТ) Валентина КРИВДА посеред іншого сказала, що «виборчу комісію буде очолювати негідник і потенційний злочинець ГІВЕЛЬ», а також підкреслила, що відносно нього була «порушена кримінальна справа як до голови комісії, що виготовив незаконно складений виборчий документ про обрання міським головою Юрія ВІЛКУЛА», і що це було «зроблено по заяві 20 листопада минулого року, а сьогодні – 7 лютого» При цьому додала, що є зазначений термін розгляду справи в ЦПК, «та справу було закрито, потім через суд – поновлено. Я пропоную взяти цю справу під громадський контроль». Далі вона запропонувала усім присутнім «у п’ятницю, десь о 15-й годині, зібратися біля міського відділу поліції гарним пакетом з вимогою до поліціянтів, аби вони доповіли, в якому стані кримінальна справа по ГІВЕЛЮ». А ще поінформувала про те, що в середу, 10 лютого, відбудеться суд по справі СВІТЛИЧНОГО і що «в тому ж ряді – справа ТЕМЧЕНКА».

Багато вже було викладено фактів на цьому та інших зібраннях громадськості в Кривому Розі, які можуть свідчити про найголовніше, чого не можна не припустити: сьогочасні владці будь-що намагаються втриматися у керівних кріслах, аби врешті остаточно упокорити місцевих громадян і зробити їх фактично платними (або й неплатними) своїми рабами. Бо НЕ МОЖУТЬ І НЕ ХОЧУТЬ СЛУЖИТИ КРИВОРІЖЦЯМ.

Д Е Ц Е Н Т Р А Л І З А Ц І Я : як із «мухи» виростити «слона»

carbil2502 — Wed, 27 Jan 2016 12:35:05 GMT

Як відомо, суть реформи децентралізації - в передачі значних повноважень та бюджетів із центру на місця з метою наближення органів управління до громадян, від державних органів – до органів самоврядування, аби український народ міг врядувати набагато ефективніше. Однак справа в тому, що така передача в кінцевому результаті може лише підгодувати й без того розбухлі та знахабнілі від безкарності мафіозні структури на місцях, а реформа так і залишиться безкрилим гаслом на кшталт «Ні брехні!» часів Помаранчевого Майдану 2004-го року. Тому так важливо сьогодні для проведення реформи (тобто – для поліпшення життя людей) спочатку належним чином підготувати інформаційно-просвітницьке підгрунтя і створити громади, а не одразу братися до справи на організаційному рівні .

ГРОМАДЯНИ і «МІМІКРОБИ»

Лихо в тому, що із цим інформаційно-просвітницьким підґрунтям у нас постійно – проблеми. Тому велика недовіра до влади, падає рівень життя, а мафіозні структури почувають себе, немов ті щуки у воді.

Але найбільш повно ми, українці, відчули на собі силу агресивного антиукраїнського інформаційного впливу протягом останніх двох років. Бо в результаті такого впливу з боку пропагандистських ЗМІ Кремля ми спочатку програли інформаційну війну, а потім отримали тисячі загиблих у вже неоголошеній ворогом війні з використанням зброї знищення та втратили частину території країни. А, крім цього, вже приблизно протягом десяти (і це - щонайменше!) років маємо викривлену інформаційну картину того, що ж насправді відбувається на території Україні з тієї причини, що сама інформація про події подається не в інтересах українського народу, а в інтересах олігархів та їхньої обслуги, у руках яких – майже всі найбільш впливові медіа (в першу чергу, – телебачення).

І хоч сьогодні, вже в умовах війни, відчутно зменшилася кількість українців, які керуються в житті принципом особистої вигоди і для яких все інше (включно з долею України у вже найближчому майбутньому) – щось таке далеке й незрозуміле, але, на превеликий жаль, їх ще багато, оскільки вони – є результативним продуктом того інформаційного впливу, який не вщухає, а навпаки – набирає обертів.

Та особисто я їх називаю не громадянами, а «мімікробами». Бо вони не мають твердих життєвих переконань і принципів, змінюють свою поведінку в залежності від обставин, у які потрапляють. Найголовніше ж – це те, що вони мімікрують (змінюються під оточення), щоб не вирізнятися й бути «такими, як всі» (за їхніми висловами), тобто - громадянами України лише за паспортом. Такі мімкруючі особини зазвичай мають дуже вузьке коло інтересів та потреб, яке замикається на комфорті для своєї особистості та на покорі «вищестоящому начальству», яке «дає заробити для сім’ї». І чим більша їх кількість, тим вищий рівень небезпеки для встановлення реальної свободи слова і демократії, для здійснення реформ з метою поліпшення життя всіх українців.

ЧИМ НЕБЕЗПЕЧНИЙ КРИВИЙ РІГ

І ось у цьому відношенні Кривий Ріг є справді показовим, а тому – небезпечним для реального здійснення оголошеної політики децентралізації в інтересах українського народу Бо ще успішніше місцеві злочинці на посадах, які діють безконтрольно, розграбують передані з центру кошти. Та (не меншою мірою) – небезпечним також для правдивого інформування про те, що відбувається. А ось і те коло реалій, завдяки яким така небезпека все наростає і наростає.

1. Кривий Ріг – це найбільший у складі України нереформований уламок Радянського Союзу («імперії зла» по-іншому) після його розпаду (за площею – другий після Києва, за довжиною - третій у світі, а як центр гірничо-металургійного комплексу взагалі не має собі рівних в Україні).

2. В місті - велика кількість підприємств із трудовими колективами понад тисячу працюючих, якими зручно маніпулювати, оскільки всюди незалежні профспілки не є відчутно впливовими формуваннями. Особливо ж – на ПАТ «Центральний ГЗК», де всього лише двоє працівників є активістами НПГУ.

3. У місті – сотні громадських організацій, але лише декілька з них інформують про діяльність у своїх ЗМІ.

4. На все величезне місто – лише одна (уже – десятий рік поспіль) незалежна україномовна газета (та й та виходить на волонтерських засадах), до того ж, протягом останніх років і криворіжці, і жителі інших міст Дніпропетровщини навіть не мають змоги її передплатити через штучно створені рейдерами перепони..

5. У кіосках важко знайти україномовну пресу, а в ЗМІ серед піарників місцевої влади або комерційних структур, які обслуговують інтереси олігархів, так само важко знайти журналістів з незалежницькою позицією.

ІЗ «МІМІКРОБІВ» МОЖНА УТВОРИТИ,

ШВИДШЕ ЗА ВСЕ, БАНДУ, А НЕ ГРОМАДУ

Тому (після переліченого) і не дивно, що в місті (на двадцять п’ятому році незалежної України!) тільки-тільки виростає і спинається на ноги українське громадянське суспільство. Але йому надзвичайно важко доводиться діяти в умовах дезінформації, котру успішно під контролем місцевої влади поширюють всілякі «гірники»-«рудани»-«криворіжжя», де майже немає журналістів, а лише всілякі «язикаті хвеськи» на замовлення, котрі мімікрують (іноді вдаючи із себе патріотів), як їм диктує власна вигода та вищестояще начальство. А дехто з них останнім часом навіть «зістрибнув» із цих підвладних структур, відчувши запах грошей та побачивши можливості посісти якісь більш вигідні для себе посади. Наприклад, - у структурах суспільного мовлення, яке (хоч і в муках), але поступово народжується.

Дуже погано, що протягом багатьох років створена система взаємопідтримки між місцевою адміністрацією та правоохоронними органами. І за умов нерозвинутого українського громадянського суспільства її буде дуже важко зруйнувати, розірвати й викинути цілу низку її організаторів-мафіозі на смітник історії. Адже постійно, з дня у день, під впливом неправдивих місцевих ЗМІ, «мімікроби» у великих трудових колективах, у школах, лікарнях та в бібліотеках формуються у свого роду загони підтримки сьогочасних місцевих владців. А ті владці є такими ж «мімікробами», але вже зі значно розвинутими під час перебування на різних посадах хапальними рефлексами. Це вже, як доводилося зазначати раніше, «павукоподібні мімікроби», які добре навчилися працювати-грабувати в тіні, видаючи брехню за правду. Тому за таких умов у багато разів легше створити банду (і не одну), ніж виростити діяльну громаду. І децентралізація в цьому випадку буде як «муха», котра буде чудовою поживою для таких «павукоподібних», а громадяни, відчувши ще більш шалене розграбування бюджетів, остаточно розчаруються у необхідності вводити децентралізацію.

Що робити, аби такого не сталося? – Виростити із сучасної «мухи-поживи» (так привабливо виглядає сьогодні спроба децентралізувати бюджети для місцевих владців) господаря-слона, який остаточно розчавить «вчорашніх». Але для цього необхідна перевага насамперед на інформаційному фронті. І не де-небудь «на висоті», у Києвах-Львовах, а у нас, у Кривому Розі. Тобто, потрібно спочатку створити правдиве інформаційно-просвітницьке підґрунтя і утворити під началом громадян України не тільки за паспортом громади. Це перший крок. Наднеобхідний. А потім уже можна робити й інші.

Юрій МИЛОБОГ: "Мер повинен ходити вулицями, заходити в магазни, жити серед людей. а не ховатися від них

carbil2502 — Thu, 10 Dec 2015 12:29:18 GMT

Із Юрієм МИЛОБОГОМ, який цього року йшов кандидатом у виборах на посаду міського голови Кривого Рогу, доцентом кафедри зоології, фізіології та валеології Криворізького педагогічного інституту і активним волонтером з надання допомоги українським бійцям на полі війни проти агресора, із засновником і директором благодійної організації «Ціна життя» ми зустрілися в холі готелю «Дружба». Тож подаю цю коротку бесіду до уваги читачів нашої газети.

- Юрію Валерйовичу, чи змінилися Ваші погляди на Кривий Ріг і криворіжців за ці більше двох років, що минули після Євромайдану і після початку війни Росії з Україною?

- Якщо є така агресія, то стаєш більше патріотом. І це стосується не лише Кривого Рогу чи нашої країни, але й у інших країнах теж так. Це коли загроза від зовнішнього ворога згуртовує суспільство. Таке проходили і англійці, і американці, й інші. І на цій хвилі піднімається патріотизм, особливо – у молодого покоління.

- А чи Ви очікували, що на майдан після голосування вийдуть тисячі (до десяти тисяч, а то й більше) криворіжців?

- Очікував. Тому що люди бачать, як от у інших містах, коли пройшла Революція гідності, то влада змінилася. Я не кажу зараз про рівень життя. Я кажу про рівень свободи. Можливо, він понизився в Києві чи в Кривому Розі… Це коли людина бачить, що у нас нічого не змінюється: як був ЯНУКОВИЧ, так і залишився. От у них десь немає ЯНУКОВИЧА, а у нас він є: тільки - в іншому втіленні. Тож для людей, що оце піднялися, був Майдан не в 2014-му році, а зараз.

- Вчора зі сцени на майдані (6 грудня – С.З.) Ви сказали, що лінія фронту проходить не там, на Донбасі, а тут, у Кривому Розі…

- Так, бо ми були романтиками. Бо думали, що коли зміниться Президент України, то все воно стане у нас тут проукранїським. А коли я побачив (навіть сьогодні) оці «договорняки» з голосування в райрадах… А ще Ви почитайте, що в газетах та інформагентствах пишуть про те, що БПП голосує разом з «Опозиційним блоком» і разом вони ділять посади, обирають голови в обласних радах, у міських радах на сході України, то й зрозуміло тоді, що нашого Президента нічому це не навчило. Він на цій хвилі майданівський став Президентом (і я за нього теж голосував). Я думаю, що Петро ПОРОШЕНКО був би і другий раз Президентом, та він зробив велику помилку. Бо ні в якому разі не треба було йти на домовленості з людьми, які розв’язали війну і з людьми, які асоціюються з Партією регіонів. Як би там не казали про Крим під час голосування… Так, там були «зелені чоловічки». Так, відбувалося там зпахоплення й блокування наших військових частин. Але ж для ПУТІНА насамперед повинно було бути хоча б якесь юридичне підгрунтя. І таким підгрунтям тоді для нього стало голосування Верховної Ради Криму. А в ньому було 90 відсотків - це члени Партії регіонів і депутати від Партії регіонів. – Все! Якщо й там – депутати від Партії регіонів (а зараз це - «Опозиційний блок») і якщо й ти з ними на домовленості, то це значить іти на домовленості з ПУТІНИМ.

- А тепер, Юрію Валерійовичу, відійдімо трохи від суто політичних питань в бік інших. Що ближче Вам як людині (з огляду на Вашу професію, на Ваш фах у педагогічному інституті): місто чи село? Криворізька така потужна агломерація чи вільна природа?

- Там, в селі, я прожив 17 років, а тут - 25. Це приблизно як щодо запитання, а що народиться: хлопчик чи дівчинка? – 50 на 50.

- То я не просто так запитав. Бо чи не вважаєте Ви, що Кривий Ріг треба зробити більш вільним містом?

- Так, бо якщо воно буде індустріальним, то воно буде загнаним. І якщо ото кажуть «Кривбасс не поставить на колени», то Кривбас стоїть на колінах, і він ще не вставав. І в цьому проблема. І коли люди зав’язані на великих підприємствах і немає в них ринку, то вони – залежні. І це я вже казав не одному інформагентству. Бо як же без ринку праці? Я от, коли спілкувався з Андрієм САДОВИМ, то казав, що він і популярний, і багато зробив для міста, а вибори все одно йому вигравати важко, і що в Кривому Розі у нього за таких умов було б десь 90 відсотків голосів підтримки. А він відповів, що це все - з причини великої кількості там маленьких підприємств, адже люди, що на них працюють, - незалежні. А нашій владі, за його словами, в цьому відношенні добре: обдзвонив директорів п’яти великих підприємств, щоб голосували за діючого мера, бо завтра втратите роботу – і через цей страх, через цей шантаж так і голосують. «А мені, - сказав САДОВИЙ, - треба ходить ніжками й намагатися достукатися до серця кожного».

- То якщо Вам вдасться стати міським головою, чи будете Ви робити кроки для розукрупнення підприємств?

- Так, обов’язково. Бо необхідно створювати конкурентне середовище. Візьмемо будь-яку сферу… Наприклад, - рекламу. Ну, не може у нас бути два чи три власники рекламних конструкцій. Треба сказати: «Хлопці, на місто буде не три тисячі, а лише тисяча рекламних конструкцій. Ви платите за землю 500 гривень, а продаєте площину за 1000 гривень, а це – дуже великі прибутки. Тому будете платити по 1000 гривень, і буде, скажімо, десь підприємств десять, а у кожного по 50 бордів, чи нехай вас буде навіть двадцять підприємств». І все. Бо конкуренція між двадцятьма буде зовсім не така, а от три або чотири між собою можуть домовитися.

- Є тут ще один важливий момент щодо того, як влада створює собі перевагу й перемагає на виборах багато років. Мова йде не тільки про великі підприємства. Бо ще й фактично вся преса – під впливом влади…

- А це вже зараз я зрозумів. Бо раніше, коли мене питали, що робитиму, як прийду на посаду мера, то я говорив, що робитиму аудит комунальних підприємств, що буду дивитися, які там фахівці працюють у міськвиконкомі (хоча там справді є чимало таких, що треба залишати, а треба просто схему прибрати, бо саму роботу вони знають). А тепер я зрозумів, що наш головний ворог – це те, що виробляють з інформацією. Тому треба терміново продавати цей «Червоний гірник», залишити в ньому лише якісь сторінки для офіційної інформації стосовно міської ради, скажімо, для бюджету. І треба закривати цю «Рудану». Бо, наприклад, . у нас у же є два комерційних телеканали, і треба вибивати частоти й віддавати їх комерційним структурам – і вони будуть інформувати про те, що робиться в місті, а ті комунальні потрібно закривати. Бо я бачу: основне, що вражає мізки людей, - це інформація. І особливо це чітко видно по тому, що йшлоу тих ЗМІ після першого туру виборів, і що зараз іде по «Рудані». – Це вже не викривлена інформація, а просто тупа пропаганда.

- А чи не вважаєте Ви, що важливо, аби це були акціонерні товариства і щоб кожен власник мав частку не більше 10-ти відсотків від власності…

- Важливо інше…Нещодавно Верховна Рада України прийняла закон, і якщо Президент підпише його, то всі друковані комунальні ЗМІ повинні бути проданими. І я вважаю, що це правильно.

- Та я це розумію. Але якщо це знову буде один власник, а не кілька? Адже в європейських традиціях ( це більше стосується країн Північної Європи на кшталт Норвегії, Фінляндії, Швеції…) важливо, щоб у кожного було не більше 10 відсотків акцій, бо вже 15-20 означає значний вплив, і той впливовий власник буде диктувати своє.

- Хай собі диктує, хай критикує. А якщо пише неправду, то треба подавати до суду. Я точно знаю, що для того, аби комерційне видання продавалося, воно повинно публікувати цікаві авторські матеріали. Коли ж воно звалюється в бік пропаганди, у нього успіху немає. Я це вже знаю точно. Краще укласти угоду про те, щоб офіційну інформацію розміщувати (в тому числі – про бюджет чи про комунальну власність) у найбільш тиражних комерційних газетах і платити десятки тисяч гривень, ніж витрачати мільйони на утримання «Червоного гірника» й «Рудани». Бо це ж доводиться їм ще «нахиляти» людей, принижувати їх, щоб писали саме те, що вимагає влада. Причому це проблема не тільки «Червоного гірника». Адже і міліція, і пожежні, і залізничники, й багато інших у різних галузях примушують людей, що у тих галузях працюють, передплачувати ті газети.

- Відомо, що ще з п’ять років тому Кривий Ріг був найбруднішим містом України. Зараз ніби нічого не змінилося, а рейтинги чомусь стали вищими. То, мабуть, вони штучно зроблені такими, а місто як було брудним, так таким і залишилось. То в цьому відношенні (стосовно чистоти) у Вас є якісь ідеї ?

- У нас є три основні статті наповнення бюджету. Це податок з доходів фізичних осіб, оренда на землю і екологічний податок. Ті параметри, які розраховує Кабінет міністрів щодо екологічного податку, його видають наші підприємства. А це повинно робитися на незалежній основі. На основі цих параметрів 25 відсотків суми йде в місто, ще 25 - в область, а 50 – у держбюджет України. Так ось ці параметри треба аналізувати й переглядати, щодо забруднення. Тому що коли брати на кожну людину в середньому, то у нас десь по 50 гривень іде на Кривий Ріг. А це – дуже мало. Бо десь 36 мільйонів сплачують підприємства екологічного збору, а 50 гривень – це що? – На зеленку й на аспірин? А коли підприємства просто не можуть економічно сплачувати більше, тоді треба переглядати вище названу пропорцію ставки. - Щоб місту було не 25 відсотків, а 50.

- І останнє запитання, щодо відкритості влади. Наша газета приблизно рік тому звернулася до міської влади із запитом щодо можливостей транслювати пленарні засідання міської ради у прямому ефірі. То чи згодні Ви з цим?

- Це найперша вимога: засідання міської ради – в прямому ефірі. Та й взагалі мер повинен ходити вулицями, заходити в магазини, і коли його якась людина зупинить, то хоч два слова він має їй сказати, має поспілкуватися. І взагалі треба жити серед людей. Я не кажу, що він повинен постійно іздити тролейбусом.. Може їздити і на своєму авто. А в супермаркет він повинен заходити, аби скупитись. Чи – на ринок сходити за м’ясом. Чи - піти погуляти в футбол з хлопцями, коли це йому вік дозволяє. Або ж – піти на батьківські збори в школу, де твої діти вчаться. Словом, серед людей треба жити. А вони живуть в якійсь взагалі іншій реальності. І то є просто комплекси, бо правителі настільки бояться людей, що бояться навіть того, що про них можуть сказати, вони закриваються від людей, ховаються. Тому все робиться в тіні, в темряві. І рішення вже приймають вночі.

- Дякую за бесіду і бажаю, щоб все сказане Вами здійснилося!

«Павукоподібні» мімікроби і «мухи» децентралізації

carbil2502 — Tue, 20 Oct 2015 08:57:15 GMT

(Есей на випередження)

Ще б’ється серце України. Бо сильні духом, мужні і сміливі люди, з Богом у серці, наповненим незламною вірою у велике майбутнє України-неньки, боронять її від ворогів на фронті і в тилу. А що буде, коли силу почнуть набирати несамостійно мислячі пристосуванці, які «хотят міра прєждє всєво» (а не перемоги над ворогом у тилу і на фронті)? Адже властивість мімікрувати (змінюватися під оточення, таким чином маскуючись, аби не стати здобиччю для ворогів) має відношення не тільки до тваринного світу, а й до людського теж. І то чудово, коли така мімікрія-зміна є лише зовнішнім атрибутом, аби здобути перемогу над ворогом і стає, наприклад, дуже корисною для розвідників, для спецслужбовців чи для інших груп людей такого ж штибу. А коли – внутрішньо, з причини відсутності твердих переконань (бо тоді людина спирається на особисту вигоду, на обіцяну «хорошую жизнь», на те, «как основная масса сєбя повєдьот»)?

Адже прибічників такого «стадного мислення» чимало не тільки в Росії, а й у нас, в Україні. І особливо в таких містах, як Кривий Ріг, де тисячні за кількістю працюючих колективи – далеко не виняток, а є навіть містоутворюючими. І ось там самостійне мислення (та навіть дії цілих незалежних профспілкових організацій) – не в пошані у керівництва. Як на мене, це дуже небезпечно для Української держави, яка розбудовується на принципах демократії і свободи слова. А в умовах війни у всіх її різновидах – тим більше. У випадку ж, коли за таких обставин із Олімпу найвищої влади уже фактично гарантують ще й децентралізацію, - небезпека розпаду держави зростає в рази.

НЕЧИСТІ НЕ ТЕРПЛЯТЬ ПРОЗОРОСТІ

Щось дуже багато останнім часом розвелося розмов, бесід і статей у різних ЗМІ про громади (причому дуже часто - у поєднанні з прикметником «територіальні»). А тим часом мало хто звертає увагу на те, що майже завжди така умовна громада (якщо як слід поміркувати) реально виглядає беззахисною. Чому, питаєте? Та тому, що обов’язковою базою для неї має стати впливове на тій чи іншій території громадянське суспільство, а інакше – це просто кимось іззовні кероване стадо, а ніяка не громада.

Але за допомогою чого громада буде викристалізовуватися із населення, із натовпу, гуртуватися на спільних принципах і осмислено та організовано діяти, розвиватися? Має бути якийсь, умовно кажучи, майданчик, легко доступний для кожного члена громади, для кожного громадянина України, що проживає на тій чи іншій її території.. Зрозуміло, що коли громада складається з тисяч людей, ніякий майданчик не вмістить всіх бажаючих. А значить - не дасть змоги відверто й прозоро, на базі дискусій, з урахуванням різних думок, долати проблеми на шляху свого розвитку й подальшої розбудови. Таким майданчиком може стати доступний для кожного засіб масової інформації та комунікації, який діє на принципах свободи слова і демократії (чи то у вигляді газети, чи то у вигляді радіо або телебачення, а останнім часом – ще й інтернет-видання).

І ось тут виникає закономірне запитання: «А де ж він, той легко доступний майданчик для такої комунікації, наприклад, у нас, у Кривому Розі?». Чи є, наприклад, простий і надійний спосіб для того, аби хоч раз у місяць мати можливість бачити, хвилина за хвилиною, як проходять пленарні засідання на сесіях Криворізької міської ради (подібно до Верховної Ради України)? Адже всі найсуттєвіші рішення для жителів Кривого Рогу, для його населення, приймаються саме там. Та виявляється, що для нинішніх (так само, як для вчорашніх) місцевих владоможців це дуже складно. Я ж по собі знаю, з власного досвіду. Бо бували такі випадки, коли на пленарні засідання (попри те, що ти демонструєш редакційне посвідчення), тебе намагаються не допустити не те що в залу засідань, до депутатів, а навіть у ложу преси. І що вже тут говорити про інших криворіжців, які таких посвідчень і таких повноважень (записаних у законі для вільної діяльності журналістів) не мають? Бачте, на таку телетрансляцію в прямому ефірі “у бюджеті грошей не вистачає”. А на все різне інше (далеко не на найобхідніше) владці гроші якось знаходять. Наприклад. - на те, аби знищити перед самими Зеленими святами сквер навпроти церкви на самому початку проспекту Карла МАРКСА (без громадського слухання!), а потім — потайки (без жодних оголошень на парканах, якими обгородили те місце), немов ті “зелені чоловічки” ПУТІНА, проводити біля поховання загиблих воїнів будівельні роботи зі спорудження фонтану. Це що, так необхідно було для того, щоб криворіжців обливати холодною водою з тих фонтанів із настанням зими, чи що? Чи, може, перед виборами, захотілося свої кишені поповнити, аби знову втриматися на завойованих за допомогою нездійснених обіцянок постах? Адже чисті на руку і з чітко викладеними намірами, на базі прозорості, такого не роблять.

ЯК ЗУПИНИТИ І ПРИБРАТИ ВІД ВЛАДИ “ПАВУКОПОДІБНИХ”?

В тім то й лихо, що велика кількість людей (у тому числі — і жителів Кривого Рогу) звикли ще з часів Радянського Союзу мислити і діяти не самостійно, а так, як вважало за потрібне їхнє начальство (місцеве і те, що все вище і вище на своїх посадах). Бо так було зручніше: відповідальності якомога менше та ще й гроші платять непогано “за просту роботу, не для інтелігенції”. Та так життя і стлалося для більшості з них: без відповідальності, з намаганням усіляко уникати конфліктів з начальством, бо зарплата все одно йшла. Потім Радянський Союз розпався й треба було думати, що ж робити, як же ж його пристосуватися, “аби знову не програти”. Та так без кінця і мімікрують, пристосовуються, “аби в житті не програти”. Тож поступово і стали мімікробами на руїнах “імперії зла” й побачили раптом, що майже всі відповідальні посади пообсідали такі самі безвідповідальні, як і вони, та тільки більш спритні і набагато нахабніші.

А тут ще про децетралізацію оголосили із найвищого центру! - То це ж можна, так би мовити, самим (без отого центру) гроші розподіляти, куди й на що!.. І ось такого роду народець попер до влади пачками: щоб цього разу не прогавити момент! Але та звичка мислити не самостійно і діяти за підказкою згори в'їлася в кров і в серце. А на горі — все ті ж спритники, не просто мімкроби, а вже — з павучими вміннями “розбиратися з підлеглими масами”. Майже всі засоби інформації та комунікації — теж їхні. Що ж його робити?

А тим часом, попри всілякі перемир'я, кров на фронті все ллється і ллється, а павукоподібні, як і раніше, вирішують свої проблеми, бо не звикли ж ні за що відповідати за інших, за місто, за Україну. Їм тільки правити хочеться. І лихо ще криється в тому, що неуважно читаємо вірші наших українських геніїв, звикли ті вірші декламувати і не замислюватися глибоко над змістом: “Згори ж не підказали!”. А Василь СИМОНЕНКО ще більшепівстоліття тому писав:

“Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні”.

Чуєте, криворіжці? Чи вже геть усі вирішили стати безвідповідальними мімікробами? Чи вже навіть і “Заповіт” Тараса ШЕВЧЕНКА забули? А його необхідно виконати, якщо ми — справді вільні українці, а не раби зі звичками мімікробів...

«Утюж(ву)мени», або Українська земля і криворіжці під тиском непрозорої місцевої влади

carbil2502 — Thu, 18 Jun 2015 13:14:23 GMT

Громадські слухання щодо оцінки землі і встановлення розміру земельного податку в приміщенні Народного дому в Кривому Розі на початку червня проходило без особливих новацій. Бо після того, як вони завершились, особливих радощів серед криворіжців, які там були, не відчувалося. Зокрема, Леонід БАГАШВІЛІ, член правління Криворізької громадської організації «Справедлива позиція» висловився так:

«Я прийшов сюди не як підприємець, не як особа, зацікавлена в оцінці землі на свою користь, а як звичайний громадянин, якого цікавить справедливість. В оцінці землі, - в тому числі. Я побачив тут досить типовий підхід. Бо де б я не бував (а я бував і в судах, і на громадських слуханнях, і на зустрічах з представниками районної і міської влади…) і про що б ми не запитували, відповіді йшли саме в такому руслі. Якщо їх систематизувати, то вони такі: не давати конкретної відповіді, не називати цифри, не називати дати, посилатися на численні закони й підзаконні акти, які людина не може осягнути, а якщо й осягне колись, то вже втратиться сам сенс обговорення.. Тільки тягнуть час, аби зробити свою справу. Коли я йду на якісь слухання чи зустрічі й задаю запитання, я чекаю відповіді (як на ринку: за мої гроші чекаю товар). А виходить, що мені у відповідь – тільки криві посмішки і брехня…».

А проводив ті слухання сам секретар Криворізької міської ради Сергій МАЛЯРЕНКО з керівними працівниками виконкому міськради Іриною РИЖКОВОЮ та Олександром БРИЗЕЦЬКИМ (на світлині вгорі)

Розпочав Сергій Васильович з того, що це вже «не перше громадське слухання. І продовжив: «Перший раз ми збиралися більше місяця тому. Було багато пропозицій, багато запитань. Крім цього, у нас відбувалися інформаційні зустрічі у всіх семи районах міста. Була створена й робоча група, з якою зустрічалися, давали відповіді на запитання. Зараз ми вдруге зібралися…»

Ірина РИЖКОВА у своїй короткій промові зосередилась на тому, що «члени територіальної громади» про захід повідомлені і що в обговорювані документи «були внесені зміни на сесії міськради 29 квітня цього року про те, що внесені зміни в плани регуляторної діяльності».

Олександр БРИЗЕЦЬКИЙ, зокрема, зупинився на тому, що «…3 березня був опублікований проект рішення міськради,.. який визначав орендну плату за використання земельних ділянок, що під час обговорення було 93 звернення від 24-х суб’єктів».

Учасники громадських слухань привертали увагу ведучого до того моменту, що не враховані для оцінки землі більше дев’яти тисяч гектарів, які. Зокрема, знаходяться під кар’єрами гірничо-збагаувальних комбінатів, а ще, там, де шахти та деякі інші споруди. Але головний ведучий намагався все перекласти на те, що треба довіряти розробнику (НДІ «ГПРОМІСТО») або ж казав, що присутність розробника на цих слуханням не є обов’язковою.

Врешті одна з найактивніших учасників слухань Ірина ТУРОВСЬКА заявила:

«На жаль, хто був присутнім на першому, масштабному, засіданні робочої групи, повідомляю вам, що це було перше й останнє її засідання. Друге засідання було за наполегливою ініціативою п’яти членів робочої групи, які попросили Сергія Васильовича про зустріч. Ця зустріч відбулася в його кабінеті, на якій нам видали письмові відповіді на наші запитання. Їхня суть приблизно така: на моє запитання щодо прохання зазначити норму стандарту, відповідно до якого девя’ть з половиною тисяч гектарів не включені до розрахунку, відповідь така: стандарт – у додатку «г». І з усіх 8-ми пунктів дайте ознайомитися з балансами підприємств, бо ми підозрюємо, що 10 мільярдів 700 мільйонів (гроші, які проqшли відповідно до грошової документації) на благоустрій криворізьких земель (як мінімум) завищено вдвічі. І я розумію, що баланс підприємства не є комерційною таємницею (тим більше, - комунального підприємства), і я б, наприклад, показала. А коли нам відмовили в цьому, я вчергове переконалась, що нас обдурюють. І ми попросимо через суд. Ви сказали, що Ви виконавцю довіряєте. Це приблизно те саме, що я прийшла б до шевця, там пошили сукню, а вона мені не подобається. Але ж то фахівець!... Ви бачите невідповідність з технічною документацією й нічого не робите. А це називається злочинною бездіяльністю. Тому я звертаюсь до активних підприємців: «Хто хоче відстоювати свою честь, честь криворіжців, то ми готуємо позов про злочин на інститут «Діпромісто» й після того, як у червні міськрада прийме грошову оцінку землі, будемо подавати до суду. Тому підходьте бажаючі взяти участь у цьому, бо це дуже трудомісткий процес».

Тобто, виходить у черговий раз, що влада й активісти громадянського суспільства знову, так би мовити, опинилися по різні боки барикад. Та воно й не дивно, бо взагалі це все виглядало щось на кшталт чогось радянського, неначе й не було тих майже 24-х років незалежності в Україні. Бо організатори зустрічі відверто вели розмову не державною мовою, а російською. Цитували українською лише рядки з документів . – Немов би це так уже й треба. – Ніби хочуть у Європу в складі незалежної України, але – «па-рускі». Автора цих рядків годі підозрювати в ненависті до російської мови, бо це – його фах з вищою освітою. Просто хочеться себе відчувати українцем на своїй землі. І владців бачити такими.

Хоча навіть більше – правителям нашим місцевим все одно – аби залишитися на висоті своїх крісел і далі повчати нас, як треба жити й бути слухняними. Вони «утюжат» (по-російському ж) наші простори, наші думки вагою своїх та вищестояших над ними «авторитетів». Забувши нас спитати, а чи ми їм довіряємо. А вони самі — як “Утюж(ву)мени” (жінки й чоловіки на високих посадах, які хочуть “випрасувати” нас своїми “авторитетами”).

Громада чи стадо? Перевірка вчинками

carbil2502 — Mon, 13 Apr 2015 14:38:41 GMT

Ми хочемо жити у країні вільних людей, де права кожного надійно захищені законом, а державні органи надійно дбають про такий захист. Але щоб таке сталося, ми, громадяни України, самі повинні про це діяльно подбати, довести своїми вчинками, що ми – справді громадяни, а не стадо рабськи покірних вищестоящому начальству одиниць населення, для яких найважливішим є лише одне: аби воно справно їм гроші платило. Бо суспільство вільних людей складається з громад, а громади – з вільних громадян, які дбають про захист своїх прав. Тож пропонуємо матеріали про це під нашою новою рубрикою і просимо діяльно долучитися до її наповнення цікавими матеріалами. Сьогодні подаємо перший.

ВОЛЯ і сваволя, або Україна – не для рабів і рабовласників

1.ПРО ТРИЗУБ І ПРЕМІЮ

Так трапилося, що саме в день верстки числа газети, із цим матеріалом, 7 квітня 2015 року, його герой Андрій ШТИБЕЛЬ (на світлині), який працює на збагачувальній фабриці ПАТ «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат», має бути у місцевому (в Кривому Розі) відділенні Служби безпеки України. Заяву він туди написав сам, у якій ішлося про те, що і майстер зміни Сергій БІЛОЗУБ і начальник фабрики Олександр СІДЛЕЦЬКИЙ вимагали від нього, аби він зняв із каски зображення Тризубу, який насправді є символом Української держави. В тій заяві він наполягає на тому. що згадані керівники продемонстрували таким чином свої «сепаратистські погляди», а також – що такі погляди поширені серед багатьох робітників на збагачувальній фабриці і що це може призвести до порушення встановлених законом «порядків» у нашому місті.

Також треба зазначити, що цими днями Андрій ШТИБЕЛЬ зустрівся з активістами Криворізького міського правозахисного товариства і розповів про той випадок, що з ним трапився і з приводу якого він написав свою заяву в СБУ та до інших посадових осіб, на диктофон і на відеокамеру.

Крім цього, Андрій ШТИБЕЛЬ також розповів ще про один випадок, де він знову не міг зрозуміти, чому саме так діють його керівники. Він, зокрема, розповів про наступне, що трапилося наприкінці січня цього року.:

«Наша зміна получила перше місце по комбінату в 2014 році. А є такий приказ по комбінату, що яка зміна виборола перше місце, та й отримує три тисячі гривень на кожну людину. Але при цьому ще нам дають папір, де написано, що я даю згоду на те, щоб із моєї зарплатні вирахували три тисячі гривень на банк «Аваль»...». Далі він повідомив, що всі у зміні, крім нього, ті заяви заповнили, а він – ні, бо ніхто йому не міг сказати, які ж є підстави для того, щоб заповнювати ту заяву. А раз немає підстав, тому й не треба підписувати. Але поступово справа ця з незаповненою ним заявою вийшла на інший рівень і 29-го січня вже було таке:

«Десь було біля першої години дня, я сів на «маршрутку», аж дзвонить мені начальник фабрики і питає, чому це я не хочу бумажки підписувать. А потім – дзвонить начальник зміни. Я й поїхав додому і подзвонив своїм колегам, різним активістам. Одні кажуть, щоб забирав гроші, робив копії документів… бо дати тобі гроші все одно повинні, а інші кажуть, щоб не підписував… Конкретики не було, я був у тупіку й не знав, що робити… І я стою біля кільця 44-го кварталу десь біля 3-ї години дня. І тут дзвонить до мене на «мобілку» генеральний директор ТИМОШЕНКО Павло Генадійович».

Тож відбулася розмова з генеральним директором, і після неї Андрій ШТИБЕЛЬ все-таки заповнив заяву, бо достеменно точно не знав. що йому робити й на що при цьому спиратися. Але потім, як було вже тут зазначено вище, сталася подія з державною символікою на касці, - і після цього написав заяву в СБУ і в міську прокуратуру. І тепер вже відомо, що він викликаний в СБУ для того, аби точно з’ясувати, що ж відбулося, як все це кваліфікувати відповідно до вимог законодпавства України і які можуть бути наслідки.

2. ПРО КРАЇНУ ВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ І ІПРО РЕАЛІЇ

Прагнучи волі, український народ проніс цю мрію через віки, через мільйонні жертви під час воєн і голодоморів і зараз відстоює вже незалежну Українську державу в боях із жорстоким ворогом. Тому таке велике напруження в суспільстві в пору ще не завершеної Революції гідності і тому більш жорстко стикаються різні інтереси.

І в контексті того, що вже трапилося, можна зазначити, що в сьогоднішній складній ситуації маємо бути уважними, якщо хочемо здобути перемогу над ворогом і жити вільними й щасливими. Але ті з криворіжців, що не тільки хочуть отримувати гроші, але також є діяльними громадянами України, бачать, що з міською владою в Кривому Розі, м’яко кажучи, - не все гаразд (про це неодноразово йшла мова на сторінках нашої газети), а в багатотисячних колективах, на яких та влада спирається, незалежна думка і справді вільні люди, - так би мовити, - «нє в почьотє». Однак маємо усвідомити, що вільна Україна – не для рабів і рабовласників, бо у вільній країні права людини мають бути захищеними, незалежно від її становища в суспільстві, а ті, кому не подобаються символи Української держави, мають розуміти, що за все скоєне треба відповідати. – На базі виконання вимог законодавства Української держави.

"Червоний гірник" фарисейський

carbil2502 — Thu, 12 Feb 2015 13:09:49 GMT

Куди прямує театр

«Кривбасса-Барабаса»?

Складно відповісти на запитання, вміщене в заголовку. Легше отримати відповідь навіть на інше: «Чому міськрада так довго не хотіла голосувати за те, що Росія сьогодні – агресор по відношенню до України і чому вона, врешті, за те проголосувала, але з численними «якщо»?». Бо тут відповідь лежить на поверхні: не могли вчорашні «регіонали» й комуністи, які чимало років поспіль служили ЯНУКОВИЧУ «сотоварищи», добровільно, без натиску людей, так би мовити, плюнути в обличчя йому, який знайшов прихисток від всенародного гніву саме в Росії і який разом зі своєю клікою перед цим зробив проросійськими і СБУ, і керівництво армією, і багато ще чого, що стало причиною загибелі тисяч українців – бо відчувають з ним свого роду «родство» у своїх політичних уподобаннях. Але «театр довіри» собі вони таки створили, роками й цілими десятиліттями використовуючи для цього так звані «комунальні ЗМІ». І чи не найбільше – газету «Червоний гірник». Погортавши її сторінки і вчитавшись у тексти за листопад-січень 2014-15 років, учергове переконуєшся, що ніяка це не загальноміська газета, а їхня (мсцевих правителів, які один одного вихваляють, вітають, нагороджують та при цьому ще й широко популяризують державну мову агресора, який сьогодні нищить українців).

ВІЛКУЛАМ ЦІКАВА ВЛАДА, САМОПІАР ТА САМОРЕКЛАМА

У 8-ми числах газети за листопад міститься аж 7 матеріалів з викладом ідей Олександра ВІЛКУЛА, колишнього віце-прем’єра уряду України і керівника Дніпропетровської обласної організації «Партії регіонів», а нині – одного з лідерів «Опозиційного блоку» у Верховній Раді України. Причому всі вони – виключно російською мовою; та й рубрики, під якими вони вміщені, – теж російською. Чи патріотично це в україномовній газеті і чи дуже на часі (особливо, коли врахувати, що Росія без оголошення війни окупувала Крим і намагається загарбати всю Україну)? Швидше за все, цього правителя такі питання не хвилюють. Бо він уже подбав про те, щоб виглядати справжнім патріотом, оскільки створив цілий свій фонд під назвою «Украинская перспектива». А завдяки цьому «Червоному гірнику», а також численним піарникам в інтернет-просторі уже, мабуть, і особливо розвинуті немовлята знають, що він, так би мовити, не покладаючи рук, допомагає фронту. Лише протягом грудня минулого року в цій газеті було вміщено аж три дописи про таку його допомогу. Хто ще в місті може похвалитися подібними досягненнями? – А й близько немає таких!.. І то, виходить, дрібниці, що в традиціях Святого Миколая (про якого не забувають писати ті ж червоногірничани, пов’язуючи його з нашим містом) - зовсім інша поведінка? Тому що він - не такий. А значить: «Дайош рекламу!», «Дайош піар!».

Раніше часто стверджували, що реклама – це двигун прогресу, а от у сім’ї правителів нашого міста реклама і її різновид самопіар – це вже просто звичайнісінький елемент їхнього життя: приблизно те ж саме, що склянку води випити. Та й вшанування місцевого «вишестоящого» з боку підлеглих – з тієї ж, так би мовити, опери. Були випадки, коли мало не ціла зала вітала його стоячи під час появи в президії. Тож немає чого дивуватися тому факту, що чи не в кожному числі газети місцеві владці вітають криворіжців з нагоди якогось чергового (професійного чи рангом вищого – аж до державного!) свята, цим самим себе «перед масами» демонструючи. Бувало, що аж на півсторінки (зазвичай, - другої) розлягалися такого штибу іінформаційно порожні привітання. А от щоб місцевого «головного вищестоящого» привітати, потрібна неодмінно тільки перша сторінка!.. Що й зробили «криворізька міська рада і виконком», привітавши в одному з чисел міського голову Юрія ВІЛКУЛА з днем народження. Але хіба ми не знайомі з подібними «традиціями»? А згадайте-но «таваріща СТАЛІНА», «Лєаніда Ілліча» або сьогоднішнього головного «вождя» агресорів «гаспадіна ПУТІНА», якого славить оскаженіла від крові Росія мало не у всіх тамтешніх державних і приватних ЗМІ, бо вже сотворили своїм підлабузництвом і «чінопочітанієм» двохголового «змія-кумира»!.. А ми що робимо, га?..

Але при всьому цьому мені,наприклад, зрозуміло, що наші місцеві владці на пропозицію «постити» щодо самопіару, бути набагато скромнішими у своїй поведінці і надати можливість не тільки «сєбє любімим» висловлюватися на сторінках «загальноміської газети», а й криворіжцям, які мають іншу позицію щодо розвитку рідного краю, у крайньому випадку зберуть «бажаючих» у якомусь тісному душному приміщенні, «штоби подіскутіровалі», і вважатимуть, що таким чином забезпечили в місті свободу слова і демократію.

А ЧОМУ ТАКИЙ «ВЕРЕСК» З ПРИВОДУ «КУЧКІ»?

З кінця листопада, весь грудень і січень чи не найбільше уваги газета чомусь приділяла діям «кучкі радікалов». Саме так (і знову – російською мовою) йшлося у числі першому газети за 2015 рік про дії повсталих проти місцевої влади криворіжців під керівництвом підприємця Ірини ТУРОВСЬКОЇ. Це тому, що люди насмілилися спочатку розбити намети навпроти приміщення міськради, а потім – проникнути в те приміщення і вимагати відставки міського голови Юрія ВІЛКУЛА та введення в Кривому Розі прямого президентського правління. Але якщо це справді лише «кучка радікалов», то чого такий вереск у пресі? І де ж були «Червоний гірник» і місцева влада зі своєю «решительной пазіцієй» у листопаді й грудні 2013-го року та ще пів-січня 2014-го, коли тут діяв ЄВРОМАЙДАН із сотнями й сотнями криворіжців? – Жодної інформації не було про те! А тепер, значить, злякалися, що влада вислизає з рук? Адже у вище згаданому за цей рік числі газети крупними літерами було виписано наступне: «Криворожане создали общественный сонет в поддержку мэра Юрия ВИЛКУЛА и осудили действия кучки радикалов, пытающихся дестабилизировать ситуацію в городе». А де ж ви, панове, були раніше? Чому вчорашньо-сьогоднішня влада в місті лише самопіариться і створює собі рекламу і не дає можливості на сторінках заснованої міськрадою газети висловити інші точки зору, які з місцево-провладними розбігаються? Чому засілання сесії міськради не транслює якщо не в прямому ефірі по «Рудані», то хоча ю через підсилювач – на площу перед приміщенням міськради? Чому міська влада ховається від криворіжців і не хоче відкрито спілкуватися?

3. КІЛЕРСЬКА ПОЗИЦІЯ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ

Але таке зверхнє ставлення до криворіжців, яке вона демонструє зі сторінок «Червоного гірника», і таке начебто своє довготерпіння до дій повсталих (окрім, звичайно, згадуваного вже «вереску» в газеті), - то ще як щось поверхове, як щось акторське, а не її справжня суть. Бо тут вона ще не виступає в ролі кілера, якою вона себе яскраво продемонструвала по відношенню до Криворізького міського об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА і до газети об’єднання, ще починаючи з 2008-2009 років. Бо вихідні дані газети на офіційному сайті Кривого Рогу виставили тільки під загрозою оголошення протестного голодування, а на міському ресурсному центрі вони відсутні й досі. До речі, на офіційному «Промінь Просвіти» самостійно позначений владою як виданням «націоналістичного спрямування». А організацію просто не захотіли реєструвати, зареєструвавши замість неї неіснуючу, а її керівником «пропечатали» одного з кореспондентів того ж «Червоного гірника». А от що робитиме керівний «Кривбасс-Барабас» зі своїм «театром довіри», якому зі сторінок газети чіпляє локшину на вуха, покаже час.

НАРОД бореться не за мир, а проти бездухов ної орди

carbil2502 — Mon, 02 Feb 2015 10:26:14 GMT

ОСТАННІМ часом все частіше у пресі і з різних трибун висловлюється бажання якомога швидше встановити мир і припинити війну, а ті, що виступають, затято повторюють, як мантру, як якесь заклинання, слова про те, що «поганий МИР краще хорошої війни». Однак вони, ті, що на тому наполягають, спекулюють цим високим поняттям, протиставляючи його ескалації убивств. Адже український народ, який більше року тому вийшов на Майдан і здійснив Революцію Гідності, боровся тоді і продовжує боротися сьогодні проти бездуховної орди. Бо саме вона, орда, влада бездуховності, яка хотіла забрати в українців свободу, спочатку виступала в Україні у вигляді диктатури злочинців і невігласів, а потім – у вигляді агресії з території Росії, аби зробити українців слухняними і мовчазними рабами завойовників. І 22 січня в цій боротьбі – як річниця прояву хижого обличчя нашого ворога-ординця, який тоді почав народ не просто бити, а відверто вбивати. Його першою жертвою став майданівець Сергій НІГОЯН з нашої Дніпропетровщини, який незавдовго до своєї загибелі читав поему «Кавказ» Тараса ШЕВЧЕНКА з його пророчими словами: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає». Того ж дня загинули ще два майданівця: Юрій ВЕРБИЦЬКИЙ і Михайло ЖИЗНЄВСЬКИЙ. І тому 22 січня в Києві пройде акція вшанування пам’яті загиблих, адже саме з них почалася Небесна Сотня Героїв, котрі полягли в боротьбі за вільну від орди, самостійну Україну. Завершився 2014-й, відзначений 200-літтям від дня народження Тараса ШЕВЧЕНКА, і розпочався 2015-й, рік 80-ліття від дня народження ще одного видатного українського поета, Василя СИМОНЕНКА, який не дожив і до тридцяти. Але все одно він своєю творчістю виявивився гідним продовжувачем діяльності великого Кобзаря. До того ж, і його поетичні рядки, спрямовані у вічність, стали пророчими: «…Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд!». І ми обов’язково ту орду здолаємо, бо боремося проти неї, проти цієї бездуховної нечисті. А мир стане результатом цієї боротьби: перемогою світла над пітьмою, правди - над брехнею, свободи - над рабством.