ПРОМІНЬ ПОШУКУ

(На прикладі міста Кривого Рогу)

Після російсько-радянського за своєю суттю вересневого свята  у Кривому Розі на душі було і гидко, і гірко. А саме те свято називалося по-совковому банально й примітивно: «Єдина родина – моя Україна». Кого ще не відвертає від читання до безглуздя типізованих подібного штибу матеріалів, можете прочитати про нього ось тут, на офіційному сайті виконкому Криворізької міської ради: http://www.kryvyirih.dp.ua/ua/st/pg/190911414555931_n/index.html

НА ЧУЖОМУ СВЯТІ

А гидко й гірко було від того, ніби я (з діда-прадіда криворіжець) побував не в старому центрі рідного міста, а десь «на советской чужбине». Та і як же ж по-іншому можна було себе відчувати, коли зі спеціально спорудженої для святкування сцени перед місцевим драмтеатром до українців різних національностей (сказали, що - десяти) один за одним зверталися «язиком мєжнаціональнава абщєнія»  перші особи (української ж!) влади в області і в Кривому Розі?  Перша – це голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації Олександр ВІЛКУЛ, а ще одна – міський голова міста Кривого Рогу (у зовсім недавньому минулому – голова Дніпропетровської обласної ради депутатів) Юрій ВІЛКУЛ. Для повного, як мовиться, «щастя» не вистачало, щоб там стояв ще й третій ВІЛКУЛ (наприклад, - у ролі голови районної у місті ради). Та ще, мабуть, не підріс. Однак і ці два достатньо гармонійно представляли свою «ЄДИНУ РОДИНУ», яка нині править і містом, і областю.

Перша особа (син) наголосив, наприклад, на тому, що «мы сегодня с вами на площади пишем историю». А друга (його батько) підкреслив: «Сегодня мы начинаем под прекрасным лозунгом: «Єдина родина – моя Україна» - фестиваль национальных культур». Тобто, із українського залишилося тільки гасло, а все інше – під диктат державної мови «сусідки», у якої останні століття Україна була колонією. Тож насправді виходило, що «не пишем историю», а приблизно так: «пытаемся ее переписать на старый (для начала – советский) лад». Із інших же виступів зацікавило в цьому відношенні те, що тільки керівник грузинського національного товариства Мірабі ГАБРІАДЗЕ наприкінці промови (знову ж таки – російською) вигукнув: «Слава Україні!», але у відповідь пролунав самотній голос («Героям слава!») та недоречні при цьому вигуку оплески, хоча на площі тоді перед міським театром драми та музичної комедії імені Тараса ШЕВЧЕНКА були сотні людей різних національностей. То хіба це не в українському місті все відбувалося? Чи, можливо, я заснув посеред того свята, і сон мене переніс аж до російського Нижнього Тагілу, міста-побратима Кривого Рогу?

ЯК СЛУГИ «РОДИНИ» ПЕРЕШКОДЖАЛИ ЖУРНАЛІСТУ

І може я й справді не повірив би своїм очам та й вирішив, що просто сплю, аби не надто активні (навіть – агресивні) дії правоохоронців із місцевої міліції та «Беркуту», які стояли на проспекті Карла Маркса через кожні приблизно 7-10 метрів та біля самої сцени. Агресивні ж вони були, наприклад, по відношенню до мене, коли намагалися перешкоджати у проведенні зйомки вище названого святкування. Ось один із таких моментів   http://www.facebook.com/profile.php?id=100000111958113 (СВЯТО ЧУЖОЇ РОДИНИ), коли спочатку було замахування на камеру й намагання перешкодити відеозйомці, а потім хапали й за руки. І ось тоді реальність набрала різко сконцентрованого і яскраво зрозумілого вигляду. Бо одразу згадалися події семирічної давнини (на початку серпня 2004-го року), коли троє бійців «Беркуту» поклали мене на асфальт і вихопили з рук цифровий фотоапарат, а ще (за два дні до того, в 2004-му ж) – коли голова міського штабу на президентських перегонах від кандидата в Президенти Віктора ЯНУКОВИЧА Петро ЧАКІН під час моїх спроб взяти у нього інтерв’ю  вирвав  з рук диктофон (та так різко, що на підлогу полетіли батарейки). З урахуванням того, що протягом півтора року за участю так званих правоохоронців відбувалося в Києві та в інших містах України уже за часів абсолютної влади названого кандидата, я був готовий і до тих «операцій» 2004-го, і навіть до автозаку. Але цього разу якось все обійшлося…

ВЛАДА ЯК ХОЛОДНИЙ АЙСБЕРГ ЗБАЙДУЖІННЯ

ДО ПОТРЕБ І НАВІТЬ ДО ЖИТТЯ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

Вище описане – лишень малесенька верхівка того насправді величезного і холодного айсбергу збайдужіння влади по відношенню до потреб і навіть до життя громадян України, яке вона намагається приховувати за такого роду показушними заходами своєї нібито «єдності з народом». У Кривому Розі владці  так звикли до тієї показухи, що по-іншому вже, мабуть, і не зможуть діяти. Причому – незалежно від того, хто там нагорі «владного Олімпу» в Києві. І особливо показово вона це продемонструвала, наприклад, 14 червня 2007-го року, коли тут із одноденною поїздкою перебував тодішній Президент України Віктор ЮЩЕНКО. Йому стільки начіпляли на вуха «локшини», що не відзначив він у своєму виступі ані розбитих доріг, ані бруду на вулицях і подвір’ях (бо везли ж тільки центром), а також – те, що навряд чи знайдеться хоч одне велике місто у Європі, де був би такий високий сумарний відсоток  онкохворих, хворих на СНІД та туберкульоз, як тут… Можливо, - через те, що головним «розпорядником» із числа тих, що його тоді зустрічали, був саме Юрій ВІЛКУЛ, який на той час обіймав посаду голови Дніпропетровської обласної ради депутатів. Тож Віктор Андрійович того дня і підсумував на прес-конференції з місцевою та центральною пресою, що Кривий Ріг – це «українське місто, яке пам’ятає українську славу, українську історію» і що «Кривому Рогу повезло з владою», що «владу представляють правильні люди, які уявляють проблеми громадян, які можуть виділити пріоритети і успішно їх досягти». Це – про таке «українське місто», де, зокрема, за переписом населення 2001-го року було 79,9 відсотка криворіжців, що вважають себе українцями, але й досі тут виходить лише одна газета виключно українською на весь 700-тисячний Кривий Ріг, та й то – на громадських засадах.

Про «подвиги» ж сьогоднішніх «правильних людей» які нібито теж повинні «уявляти проблеми громадян», можна багато чого розповісти. Але, як на мене, вистачить і двох прикладів з діяльності «РОДИНИ».

ПЕРШИЙ. Уже більше чотирьох десятиліть височіє тут на вулиці ПУШКІНА 9-поверховий будинок, мешканці якого 16 квітня цього року тільки дякуючи диву не опинилися в центрі пожежі і не згоріли заживо в полум’ї внаслідок відвертого порушення техніки безпеки, на що не звертали уваги комунальники. До того ж, тут обсипається на голови перехожих бетон із балконів і стирчить із них гола арматура, сам будинок  оперезали електрокабелем комерційні структури (без жодної згоди на те його мешканців),  на стінах його квартир і сходових клітин – численні тріщини. А ще до нього зробили прибудову і нахабно (без жодної на те згоди з боку мешканців) відкрили в ній кафе і зал для комп’ютерних ігор, виривши при цьому безпосередньо під стіною дев’ятиповерхівки підвал об’ємом понад 600 (!) кубометрів. Вже не перший рік нескінченним потоком ідуть листи-звернення мешканців будинку до місцевої влади із проханнями захистити їх від сваволі, неодноразово про це писала й місцева газета «Промінь Просвіти» (наприклад, - матеріал під назвою «На вулиці ПУШКІНА правлять бал терористи?», який оприлюднило і всеукраїнське видання http://edu.helsinki.org.ua/index.php?id=1304017792), але тутешній владі на чолі з Юрієм ВІЛКУЛОМ все це – немов горохом об стінку або ж – «до лампочки». Тільки відписками (часто – безграмотними) відмахуються від людей і від газети на кшталт «По суті інформаційного запиту повідомляю, що теперішній технічний стан житлового будинку №1 на вул. ПУШКІНА задовільний та не пов’язаний з вбудованими у перший поверх будинку об’єктами бізнесу, а виник унаслідок його тривалої експлуатації» (?). А прокуратура (і обласна, і міська) або теж скидають відписки, або  відверто відмовчуються у відповідь на інформаційні запити.

ДРУГИЙ. Я припускаю, що права людини, записані в Конституції України, для Юрія ВІЛКУЛА і його сина – взагалі щось таке другорядне й нецікаве, бо, очевидно, не приносять їхній сім’ї ніяких доходів. Про це може свідчити їхнє ставлення до людей, інвалідів 1-ї групи, яких вони своїми діями (а швидше – бездіяльністю) фактично штовхають на смерть. Саме так. Бо іншими словами не можна пояснити відверті відписки на звернення самих інвалідів, які проходять гемодіаліз на апаратах «Штучна нирка» й змушені при цьому (тільки протягом одного тижня!) витрачати на придбання безпечних для їхнього здоров’я діалізаторів не менше 1200 гривень (це при пенсії в розмірі трохи за дев’ятсот!). Змушені – бо якщо використовувати ті діалізатори, за які платить держава, то це пряма дорога на той світ. Про це і вони писали неодноразово, і газета зверталася з інформаційним запитом (зокрема, - до голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації Олександра ВІЛКУЛА) після публікації статті «Лікарі і чиновники Дніпропетровщини штовхають на смерть хворих із Кривого Рогу?», яка була оприлюднена й тут http://maidan.org.ua/static/news/2011/1312044517.html , а тому набула широкого розголосу. Але, мабуть, і він, і Юрій ВІЛКУЛ вирішили поекспериментувати над інвалідами, бо рішучих дій, які  допомогли б цим людям, немає, а замість них – тільки відписки. Вибачте мені, будь ласка, але навіщо нам потрібні такі правителі, які не допомагають нам жити, а навпаки – штовхають на смерть?! Та це ж танок смерті на наших душах, який ми ж і оплачуємо через податки!..

Отже, одна справа – засліпити громадян ніби своїми турботливими діями про людей усіх національностей, які проживають у місті, і зовсім інша – справді по-людському (а не тільки у своїх виступах) потурбуватися про них і допомогти їм із розв’язанням проблем, допомогти їм жити й творити, а не навпаки: перешкоджати, руйнувати. Бо показне й наносне кудись подінеться, його часом знесе на смітник історії. І тут важливо, щоб не знесло геть все, перетворивши у руїну всю країну. А таке може статися, коли гасло «Ні – брехні!» діями високопосадовців у містах і селах перетвориться у свою протилежність, і далі – у реалії нашого  буття.