ПРОМІНЬ ПОШУКУ

(На честь Ліни КОСТЕНКО з нагоди ювілею)

ВОНА, видатна українська поетка і великий мислитель Ліна КОСТЕНКО, живе собі посеред нас і водночас – далеко від нас, від уже, здається,  напівбожевільної у своїх навколополітичних пошуках України. Живе, уникаючи різних інтерв’ю та й взагалі – зустрічей із журналістами. І це при тому, що має великі надії саме на журналістів. Адже приблизно рік тому, у квітні 2009-го,  Ліна КОСТЕНКО відверто зізналася: „«Хтось каже, що треба кожному займатися своєю справою, хтось каже, що треба взагалі виїхати з України, а я кажу – ні те, ні інше нас не врятує. У мене є надія лише на журналістів, на тих хто вірний своїй професії. Адже Майдан – це була в першу чергу журналістська революція. Це прекрасна революція і вона вже належить українському народові. І я тепер сподіваюся лише на журналістів, на гідність цієї професії. Хто у нас є? Лише журналісти – очі суспільства, яке спить, і слух суспільства, яке не чує. Я бажаю вам бути голосом цього суспільства, і таким щоб і Україна почула і весь світ почув!»

Ліна КОСТЕНКО народилася у далекому від нас 1930-му у місті Ржищеві під Києвом, фактично перед самим голодомором в Україні, а перші свої вірші (це стверджує сама Ліна Василівна) „написала в окопі”. З дитинства звикла намагатися все робити як слід і з повною самовіддачею, відверто і щиро. Тому і школа, і навчання в Літературному інституті в Москві були для неї справжнім світом пізнання, з якого вона вийшла затятим життєлюбом і відмінницею. І можна сказати, що вже тоді розпочала свій шлях дисидента, відвертого борця за незалежність України в оточенні, здавалось би, залізобетонної  радянської дійсності, спецохоронці якої із висоти своїх посад і політичних кабінетів не дозволяли відверто писати про любов до України й глибоко замислюватися над тим, що навколо нас відбувається. Вона стала одним із яскравих представників „шістдесятників”. Хто вони такі? – Це дуже важливо, особливо сьогодні.

У виданні „Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР”, який з ініціативи Харківської правозахисної групи був складений і побачив світ чотири роки тому, про шістдесятників, зокрема, написано так:

„Після десятиліть сатанинської селекції – фізичного й морального винищення всього найкращого, що було в українському народі – поява цього покоління видається майже дивом. Уже на початку 60-х років його називали шістдесятниками – за аналогією шістдесятників у Росії XIX ст., які сіяли в народі „добре, розумне, вічне”... Перші прояви українського шістдесятництва ХХ ст. – культурницькі, просвітницькі. Це поезія Ліни КОСТЕНКО, Василя СИМОНЕНКА, Миколи ВІНГРАНОВСЬКОГО, Івана ДРАЧА, Ігоря КАЛИНЦЯ, публіцистика та літературна критика (Іван СВІТЛИЧНИЙ, Євген СВЕРСТЮК, Іван ДЗЮБА), твори художників (Алла ГОРСЬКА, Панас ЗАЛИВАХА, Стефанія ШАБАТУРА) та ін. Діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновили суму соціально-психологічних якостей інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, подолання провінційності, несприйняття справедливості, повагу до етичних норм, до права й законності”.

Процитував це я доволі поширено для того, аби краще зрозуміти вже сьогоднішню поведінку Ліни КОСТЕНКО, яка пішла у свою внутрішню еміграцію (як стало модним це тепер називати), створивши свого роду бар’єр у спілкуванні з суспільством, у котрому панують огидні для духовно розвинутої людини цінності, де чи не головним мірилом стало відверте поклоніння грошовому тільцю і посадовцям різних рівнів, у котрому панує брехня і розбещеність. І це все – після Майдану 2004-го!..

За десятки років своє творчості Ліна КОСТЕНКО написала сотні й тисячі віршів, поеми, але бували роки, коли вона була забороненою для друкування своїх творів на Батьківщині, тож друкувалася лише за кордоном. Та це минулося, вона стала лауреатом Шевченківської премії і вже не одне десятиліття  могла б реально претендувати на Нобелівську. Однак – мало перекладів з неї на інші мови, і тільки це заважає їй піднятися на літературний Олімп. Але сама Ліна Василівна цього не прагне. Найголовніше для неї – достукатися до душ українців, особливо – до українських чоловіків, які «хапаються за що завгодно», та тільки – не за те, за що варто вхопитися…

Останнє, над чим наполегливо працює Ліна КОСТЕНКО, це книга під назвою «Записки українського сумашедшого». Вона вже ніби її й завершила і навіть здала до друку, а потім – знову взялася дописувати далі, оскільки наші політики підкидають все нові й нові «моменти божевілля». Однак є уже й перші враження від прочитаного. Їх коротко висловив власник київського видавництва ”А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”  Іван МАЛКОВИЧ (оскільки саме йому 2 вересня минулого року Ліна КОСТЕНКО передала свій рукопис): «Того ж дня вночі почав її читати. Зранку знову взявся за читання, аж запізнився на роботу. Ця книжка перевершує всі очікування, вона справляє сильне враження. Це суміш художньої літератури, внутрішніх щоденників і публіцистики. До того ж, роман написаний від імені чоловіка».

Ліна КОСТЕНКО продовжує творити, бо звикла вкладати всю душу в те, що потім виходить з-під пера. Тому й сприймається як римовані закони нашого життя на шляху до зростання духовності. Як і ось ці рядки, в яких бринить глибока правда життя:

«І все кружляє в дивній круговерті,
                        Саме в собі шукає опертя.
                        І є природа. І немає смерті,
                        Є тільки різні стадії буття».

А бо ось ці:

                                                          « Мої кохані, милі вороги!
                        Я мушу вам освідчитись в симпатії.
                        Якби було вас менше навкруги,—
                        людина може вдаритись в апатію.

                        Мені смакує ваш ажіотаж.
                        Я вас ділю на види і на ранги.
                        Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
                        мої гантелі, турники і штанги…»

 Із віршів такої якості зіткана вся її поезія – неповторне полотно творчості. І Ліна КОСТЕНКО творитиме далі й далі у цій «дивній круговерті» життя.