ПРОМІНЬ ПОШУКУ

1. У КРАЇНІ КРАМАРІВ, КРАДІЇВ І ОКРАДЕНИХ

Війни прагнуть лише дикі збоченці двох різновидів: ті, які в мирний час не знаходять можливостей виявити себе в праці у гармонії з природою, а також – ті, які звикли заробляти на чужому горі й на смертях собі подібних. Всім іншим, всій цивілізованій людській спільноті, потрібен мир. Тому за нього не варто агітувати. Коли ж хтось надто захоплюється такою агітацією, то, швидше за все, він намагається на цьому щось заробити або ж виставити себе, марнославного, таким собі миротворцем.

Гіркота ж нинішньої, російсько-української війни двадцять першого століття, криється у порожнечі невизначеності правлячих політиків України щодо стратегії для подальшого розвитку після проголошення парламентом її незалежності. Пам’ятаєте ці вже нині «крилаті» слова («Куди ми йдемо?»), із якими свого часу звертався ще Леонід КУЧМА до парламенту і до всього українського народу? Всім українцям також добре відомо, що відбувалося потім: бандитський переділ під гаслом приватизації всього створеного протягом десятиліть після завершення Другої світової війни. І в кінцевому результаті в Україні прийшли до влади олігархічні клани, які тепер і «панують у своїй сторонці».

Тобто, був Радянський Союз із потужно розвинутою промисловістю і сільським господарством на базі широкої експлуатації дешевої робочої сили (наприклад, селяни протягом кількох десятиліть навіть не мали паспортів!), а потім, після його розпаду, те все надбане «розпиляли» і розтягли по своїх «хатинках» крадії-«прихватизатори». І оскільки ніякої зрозумілої всім стратегії розвитку молодої України, ніякої загальноприйнятої національної ідеї (аби зміцнити Українську державу) так і не з’явилося, то й жили ми всі, по великому рахунку, на тих же (більшою мірою вже розкрадених) руїнах Радянського Союзу, в країні крамарів (торгашів), крадіїв і окрадених.

Тож, з огляду на таку ситуацію, сьогочасна ординська Московія й зрозуміла, що її ще вчорашня колонія нікуди так реально й не вирушила «у самостійне плавання», а значить - має бути поверненою у великодержавне стійло, з якого «под общий шумок убежала». Тому згодом (у 2014-му), коли відчула найбільшу слабкість в управлінні, вона й напала, «відтяпавши», для початку, Крим.

• ось тільки тоді, в дні Революції Гідності (коли до зубів озброєну владу олігархів переміг український народ, який пішов проти куль з пластиковими й дерев’яними щитами), тільки тоді, коли одну з найпотужніших армій світу зупинили небагаточисельні українські вояки-добровольці, МИ ВІДЧУЛИ СЕБЕ не тією «країнкою» крадіїв і окрадених, а СПРАВД САМОСТІЙНОЮ УКРАЇНОЮ, яка кров’ю своїх героїв відстоює ті загальнолюдські цінності, що за традицією називаються європейськими. .

2. У ПРОВІНЦІЇ ПИХАТИХ ЗВЕРХНИКІВ І ПРИСТОСУВАНЦІВ

Протягом цілих десятиліть у Кривбасі панувало шанобливе ставлення по відношенню до сусідньої Росії; до російського народу ставилися як до «старшого брата», чому сприяла постійна пропагандистська кампанія під проводом КПРС у всіх, без винятку, ЗМІ. Так продовжувалося й після розпаду СРСР. Через це майже для всієї маси криворіжців напад Росії на незалежну Україну без оголошення війни (як свого часу гітлерівської Німеччини - на Радянський Союз) виявився справжнім потрясінням. Більше того, ще й досі, на четвертому році російсько-українськоївійни, то тут, то там можна почути твердження-нісенітницю про те, нібито насправді йде війна громадянська, а ніякої там війни з Росією немає. І над цим гріх сміятися, бо справа надто серйозна. Щоб переконатися в цьому, варто погортати підшивку газети «Червоний гірник», заснованої ще в далекому 1924-му році місцевими владцями. Бо, поглянувши на публікації в цій українській газеті хоча б за березень нинішнього року, читачеві може здатися, що там і досі здійснюється операція «Русская весна», оскільки на її перших сторінках уже майже повністю панує російська мова, навіть - у головних матеріалах про роботу місцевих депутатів. Скажімо, в числі від 2 березня на 1-й сторінці опубліковано матеріал під рубрикою «На сессии горсовета». Та й взагалі матеріалів російською мовою тут на перших трьох сторінках аж шість, причому майже всі вони – без підпису! Приблизно така ж ситуація – і в числі від 14 березня. І – як назло українцям на четвертому році російсько-української війни – матеріал під таким ось заголовком: «К 203-й годовщине со дня рождения Тараса ШЕВЧЕНКО в Кривом Роге возложили цветы к памятнику Кобзарю». Бо для чого ж іншого треба було в газеті таке виробляти?

По великому рахунку, шпальти «Червоного гірника» надаються зазвичай для піар-діяльності місцевих владців, передусім – для обох ВІЛКУЛІВ (батька й сина) та їхніх «сотоваріщєй», справді пихатих зверхників цієї провінції районного масштабу. Причому про позицію молодшого з ВІЛКУЛІВ, свого роду захисника «русского міра», відомо вже мало не кожному не те що криворіжцю, а й далеко-далеко за межами міста. Та й взагалі, якщо звернутися до змісту матеріалів (як у «ЧГ» так і в останнім часом розцяцькованій ТРК «Рудана»), то це є «вісники ВІЛКУЛІВ», чия позиція аж ніяк не підходить для захисту української культури, мови, історії незалежної України і традицій українців. Хоч зовні це виглядає як невизначеність, і з їхніх виступів виходить, що в місті – «тіш да гладь», а все погане – то, бачте, лише від політиків «згори», а вони тут – «ні при чому». Але ж українцям уже добре відомо, які бажання пробуджує така невизначеність і що за нею насправді може приховуватися. До того ж, криворіжці, мабуть, не забули, що в 2013-2014-му роках і «Червоний гірник», і ТРК «Рудана» майже два місяці поспіль намагалися не помічати Євромайдан у Кривому Розі, а потім місцеві зверхники зі своїми піарниками не раз використовували ці ЗМІ для інформаційних атак проти Євромайдану. Та й досі (вже другий десяток років пішов!) на весь довжелезний (третій у світі за довжиною) Кривий Ріг є лише одна незалежна україномовна газета в міцному оточенні російськомовної преси Так що та порожня стіна будинку на нещодавно перейменованому проспекті в Центрально-міському районі є свого роду символом такої невизначеності. І, швидше за все, місцева влада ніколи не піде на те, аби там з’явився, наприклад, напис «Слава Україні! Героям слава!». Хоча, якщо натиснуть згори, то може й таке з’явитися, бо вони ж - пристосуванці: хай хоч що, аби при владі залишитись. Та справа, взагалі-то, - не в написах, а реальному змісті політики, яку проводять місцеві владці під час російсько-української війни.