ПРОМІНЬ ПОШУКУ

1. ЩО БУЛО ДО «ПРОМЕНЯ ПРОСВІТИ»

Своє життя із роботою газетяра я пов’язую із сьомого класу середньої школи, коли вирішив стати журналістом і поінформував про таке викладачів усіх технічних дисциплін, заявивши при цьому, що не ставлю за мету прагнути отримувати лише «п’ятірки»,   оскільки тепер одержання знань з їхніх предметів не є для мене пріоритетом. В результаті, наприклад, із алгебри я «загримів на осінь» і з величезними зусиллями потім роками виправляв ситуацію, отримавши в табелі «четвірку», а з геометрії та  креслення – взагалі стоять «трійки». Однак при цьому я й не поспішав писати ще зі шкільних років замітки в газети, намагаючись таким чином зарекомендувати себе журналістом, як це зазвичай робили і роблять бажаючі поступити в університети на факультет із цього профілю. Бо тоді я послухав свого дядька (а точніше – чоловіка моєї тітки, Лариси Василівни ЗІНЧЕНКО, що працювала свого часу у відділі листів нашої міської газети) Івана Івановича СОКОЛОВСЬКОГО, який у 1944-му році був першим повоєнним редактором газети «Червоний гірник», а потім – обласної «Сумської правди». А він мені порадив поступити спочатку «кудись на філологічний факультет», а потім уже зрозуміти, «чи потрібна мені журналістика». 

Коли ж став студентом філологічного факультету тоді Харківського державного університету, то все більше й більше писав вірші і зрідка - оповідання, а про журналістику згадував усе менше й менше. І тільки наприкінці навчання, уже на п’ятому курсі, виступивши автором двох дописів до університетської «багатотиражки», я зрозумів, що педагог із мене – ніякий, а от писати – виходить, причому дуже хотілося це робити. Звичайно ж, міг би скористатися з метою працевлаштування зв’язками, зазначивши, що аж троє із числа моїх родичів – журналісти (бо на той час і моя двоюрідна сестра Вікторія СОКОЛОВСЬКА уже довгий час працювала на Сумському державному радіомовленні), але таке було не в правилах нашої сім’ї. Тож довелося рік попрацювати сільським учителем, а вже після цього я вирвався на, так би мовити,  відкритий журналістський простір. Тобто – в 1979-му став кореспондентом радіомовлення комбінату «Криворіжсталь». І ось там, приблизно через місяць після початку роботи, відбулося моє справжнє загартування, яке дало впевненість у тому, що я з вибором професії не помилився. А трапилося так, що одночасно троє інших журналістів радіо (хто – за станом  здоров’я, а хто – з інших важливих причин)  змушені були відірватися від роботи аж на десять днів, залишивши мене один на один із майже сорокатисячною (кількість тоді працюючих на комбінаті) радіоаудиторією. І ось тоді довелося зробити кілька радіовипусків  (по 20 хвилин кожен) самотужки, виступаючи одночасно в ролі редактора радіомовлення, його заступника, кореспондента і навіть диктора. Тож після цього (з перервою на службу в армії) я вже спокійно і без зайвої метушні працював на посадах від кореспондента до відповідального секретаря і редактора газети чи радіомовлення в тресті «Криворіжіндустрбуд», на Північному і Новокриворізькому гірничо-збагачувальних комбінатах, в рудоуправлінні імені Кірова, в Апостоловській районній газеті та в інших, а з 1992-го - на місцевому державному радіомовленні та на радіо «Рудана», коли воно тільки розпочинало свою діяльність. Незадовго ж до того (коли був редактором багатотиражної газети «Кіровець») я відмовився працювати в секретаріаті газети «Червоний гірник», оскільки був знайомий із атмосферою відносин в тій газеті, повністю підпорядкованій місцевим владцям. А під час роботи наприкінці вісімдесятих років відповідальним секретарем у районній газеті «Будівник комунізму» на Апостолівщині я провів своє перше журналістське розслідування щодо діяльності тамтешньої дистанції сигналізації та зв’язку Придніпровської залізниці – і матеріал уже мав з’явитися  на сторінках  української «Робітничої газети». Але так і не з’явився, на багато років відбивши у мене охоту проводити подібні розслідування. Бо редактор «Робітничої» попросив, щоб  журналістка, яка готувала мій матеріал до друку,  зателефонувала («для узгодження») першому секретарю Апостоловського райкому Компартії України, а той (зрозуміла річ) порадив «відкласти публікацію». Тож на цьому та історія і завершилась, а мені через деякий час (після публікації низки своїх викривальних матеріалів у обласній газеті «Прапор юності»)  довелося повертатися до Кривого Рогу.

Звернувся я до свого минулого для того, аби поінформувати читачів газети про те, що далеко не завжди працював у пресі лише  на громадських (волонтерських) засадах, як це відбувається протягом останніх десяти років на посаді редактора газети «Промінь Просвіти». А ще – для того, аби врешті довести, що будь-яка влада (за винятком тієї, що справді служить народу, а не бреше про таке своє служіння), буде протистояти журналістам, намагаючись приборкати їхнє прагнення показувати дійсніть такою, яка вона є, а не такою, якою бачать її  ті корумповані владці зі своїх кабінетів.

2. ХТО І ЯК НАМ ПЕРЕШКОДЖАВ

Ще як тільки газету  «Промінь Просвіти» було зареєстровано 3 липня 2006 року в Дніпропетровську, а потім вийшло її перше число, чимало людей пророкували нам вихід трьох, семи чи (найбільше) десяти чисел із подальшим припиненням її друкування. Однак, як ви бачите, шановні наші читачі, промайнуло вже десять років, розпочався одинадцятий і перед вами зараз  242-ге число. І поки що (попри різні  тривожні ситуації)  газета постійно виходить із періодичністю двічі на місяць. Хоча місцева влада всіляко намагалась різними правдами й неправдами якось приховати її від криворіжців, зробити її непомітною. Так, наприклад, лише після письмово висловленої загрози з боку редакції про оголошення протестної акції шляхом голодування аж у 2008-му році  інформаційні дані про «Промінь Просвіти» були занесені на офіційний сайт міста Кривого Рогу посеред інших місцевих засобів масової інформації..

Та й не тільки влада встромляла,  так би мовити,  палки в колеса, а ще більше - так звані «шановні друзі» з «Просвіти» та з партій так званого демократичного спрямування. І найповніше це стало зрозумілим у 2009-му році. Бо саме тоді центральний офіс ВУТ «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА під керівництвом  Павла МОВЧАНА залишив нашу єдину в місті незалежну україномовну газету один на один із владою (і – не тільки у фінансовому відношенні, припинивши підтримку, а й долучившись до рейдерської атаки проти нашої організації). А почалося все ще в 2008-му, коли 13 травня  група людей під началом керівника прес-служби обласної організації партії «ВО «Батьківщина» Сергія ДОВГАЛЯ увірвалася  на засідання обласного активу просвітянської організації, фактично зірвавши його. А в листопаді того ж року  за участю представника з центрального офісу ВУТ «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА на нелегітимному зібранні (а точніше - на збіговиську в бібліотеці) цей самий ДОВГАЛЬ був проголошений головою Дніпропетровської обласної просвітянської організації. Підкреслюю – НА ЗБІГОВИСЬКУ, а не на легітимних зборах чи на конференції. Я маю право на таку оцінку, бо був там присутнім і фіксував усе, що тоді відбувалося. І це симптоматично, що все те мною задокументоване дуже вперто, цілими роками, не хочуть долучити до справи, аби врешті поставити в ній жирну крапку.  А в 2009-му той самий ДОВГАЛЬ з цілим натовпом людей уже прискочив на звітно-виборні збори Криворізького міського об’єднання з очевидною метою їх зірвати, намагався перешкодити  моїй відеозйомці, а коли все те не вийшло, кудись змився з тим натовпом. І, як пізніше стало відомо,  на збіговиську того натовпу (тепер уже не обласного, а міського зразка) обрали… так званого голову Криворізького міського об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА.  І ним став не хто-небудь, а вірний багаторічний служака місцевої влади, кореспондент «Червоного гірника»  Микола КРАМАРЕНКО, який взагалі не був просвітянином. Але це  тоді  владців та їхніх служак  із числа так званих демократів не цікавило, бо головне було – НАМ  ЯКОМОГА БІЛЬШЕ НАШКОДИТИ. Але вийшло навпаки. Бо саме того року завдяки грамотній організаційно-технічній роботі  нашого просвітянина і керівника криворізького осередку Спілки офіцерів України полковника Петра ЛИСЕНКА і організація, і газета «Промінь Просвіти» вийшли в інтернет-простір. А з часом завдяки нашому керівникові Миколі КОРОБКУ  була створена нова організація, Криворізьке міське правозахисне товариство, яке  продовжило і навіть розширило в місті просвітянські традиції  і тепер  уже не залежало від різних там бюрократів та «стрибунів-самозванців» із організацій всеукраїнського чи обласного рівня.

3. ЩО ЗАХИЩАТИ І КУДИ ЙТИ

Багато хто з українців (і я – теж в їх числі), дивлячись на те, що відбувається сьогодні в Україні та в місті і згадуючи своє матеріально більш забезпечене минуле в Радянському Союзі, скаже, що тоді жилося  значно краще. Так, бо, наприклад, бувши студентом університету, я на свою стипендію в сорок карбованців міг би за бажання купити 250 кілограмових буханок якісного хліба по 16 копійок. Сьогодні ж, пропрацювавши все життя у пресі, я на свою пенсію в 1200 з лишком гривень (навіть якщо вважати, що умовний кілограм сьогочасної неякісної хлібопродукції коштує десять гривень, хоча насправді – дорожче) зможу купити приблизно вдвічі менше буханок.  І що вже тут казати про сьогочасну ковбасу, де м’яса дуже мало або ж взагалі немає, чи про сьогочасну сметану, чи про так зване вершкове масло та іншу продукцію? Або – про сплату тарифів на комунальні послуги, на що може навіть всієї пенсії не вистачити…

Але при всьому цьому треба розуміти найголовніше: тоді ми жили в  державі (хоч і тоталітарного зразка). А тепер – на її руїнах, де живеться краще тільки більш чи менш ефективно організованим членам банд і зграй, які реально займаються  держ-  чи приватрозграбунком. «А  як же незалежна Україна, 25 років якої ми відзначали навіть  з  військовим парадом? Як же Революція гідності?» – спитаєте. А я відповім спочатку теж запитаннями: «А де в Кривому Розі  на високих управлінських постах ви бачите тих, що організовували і проводили Євромайдан у нашому місті або брали активну участь у жорстокому протистоянні на Майдані в Києві? Де ви бачите тут добре організовані партії, яким справді  можна довіряти, бо вони ефективно  діють на базі європейських цінностей із українськими пріоритетами? То звідки ж візьметься тут у нас Українська держава, яка має захищати нас, українських громадян не лише за паспортними даними?». Так, бо, умовно кажучи, на головах у нас (коли все холоднішає навколо) – не справжня тепла хутряна шапка, а шапка-обманка зі штучного волокна, її тільки зовнішня подоба, яка навіть на вуха не налазить, аби їх зігріти. Так само – і держава. Її (як демократичну й правову) ще треба створити і одночасно  - відстоювати у жорстокому протистоянні з ворогом. Зрозуміло ж, що справжні українці-творці, українці-трудівники, а не торбохвати і злодії, не будуть виробляти сурогатні продукти, аби ними замінювати натуральні й гробити одне одного такими так званими  харчами тільки заради того, щоб мати з того зиск. Ті, що, так би мовити, дружать з головою і живуть із Богом у серці, зможуть відрізнити тих правителів, які нам служать, від тих, що над нами тільки знущаються і щодня брешуть про якусь нібито турботу про наше прожиття. Але ж ми дозволяємо таке з собою виробляти, бо виходить, що не ладні протистояти сваволі невігласів і бандитів. Та чи забули, що Майдан у Києві  продемонстрував, що ще і як можемо! – Аж увесь світ захоплювався!.. .

Але я – не про те, що треба брати в руки вила  та  владу відвойовувати (хоч про таке вже дехто з політиків і кричить із високих трибун).  Ні, треба  вирощувати, творити і захищати все українське: своїми руками, своїми мізками й серцями, в яких ще жива пам'ять про наші перемоги! А для цього варто звертатися до професіоналів і водночас – до людей порядних, а не до тих, що сьогодні кричать за одне, а завтра (отримавши жадані, наприклад, 500 гривень від влади) кричать уже за протилежне. Не до тих, що постійно стрибають у якесь там керівництво від однієї партії до іншої (або тільки змінюють їхні назви при цьому, а продовжують служити лише власній кишені). Ви спитайте один у одного, чи маєте ви бодай один якийсь надійний майданчик, де зможете отримати правдиву (а не нав’язану згори) інформацію про те, що відбувається в місті? А якщо не маєте, то створіть його. Бо інакше не буде реально ніякої громади, а будуть (як, наприклад, сьогодні)  численні підлеглі  «земляки» розбещеного від легко здобутих грошей начальства. А коли ви хочете такими залишатися, то виступайте тоді за створення  тоталітарної держави ординського штибу, як у сьогоднішній Росії чи у вчорашньому Радянському Союзі. Адже тільки уявіть собі, настільки треба не любити (або швидше – ненавидіти)  ще молоду-молодесеньку нашу Українську державу, щоб намагатися вигнати з роботи трудівника лише за те, що він вирішив з любові до своєї країни причепити на робочу каску малесеньке зображення тризубу?! А у нас же було таке, було! І ми про це писали. І якби не міське керівництво Незалежної профспілки гірників України, якби не звернення того трудівника до СБУ, то так би його і вигнали-звільнили. А ось ті, що намагалися таке з ним вчинити, спокійнісінько собі працюють і величезні кошти за свою «роботу» отримують. Але чому таке у нас відбувається, як ви гадаєте? Тому що на тому підприємстві  немає й досі впливової незалежної профспілки. І далеко не тільки на ньому. Бо покірні-покірні своєму начальству, а своєї гідності людської не мають. І немає чого тоді ображатися, якщо комусь не подобаються такі мої оцінки.

Обороняючи вчорашні руїни Радянського Союзу або стверджуючи, що у нас немає ніякої російсько-української війни, а розгортається війна громадська, ми вмираємо як вільні люди, як українці із почуттям власної гідності. І нам тоді ой як далеко до тих героїчних хлопців, які обороняли руїни Донецького аеропорту! Бо вони віддавали життя з вільною Україною в серці, вони боролися за наше краще життя: набагато-набагато краще, ніж те, що було за часів тоталітарного Радянського Союзу.