ПРОМІНЬ ПОШУКУ

(Есей)

Чому раптом «собаче серце»? Зараз поясню.

Справа тут не в тому, що на відміну від Миргороду часів Миколи ГОГОЛЯ (коли в калюжах посеред міста лежали ситі свині) у Кривому Розі імідж найдовшого в світі райцентру геть псують голодні собаки на десятиліттями не ремонтованих тротуарах. Вона – в іншому: місцеве населення аж надто по-собачому вимахує хвостиком перед тутешньою владою, а то й взагалі стоїть перед нею на цирлах. Тож коли позаминулого року (під час святкування Дня міста на центральному стадіоні) хлопці у козацьких червоних шароварах впали під час танцю на коліна прямо перед трибуною місцевого та прибулого з Росії в якості гостей начальства, годі було такому вчинку дивуватися.

Та й не багато сьогодні цьому дивується, бо така вже склалася у нас звична «тіш да гладь» у стосунках між владою і народом: іноді аж смердить від наслідків (вірніше: посліду) страху того місцевого населення перед владою, яка над ним нависає. От якби занесло сюди якимось свіжим вітром із глибини  минулого століття Головного отамана Холодного Яру Костя ПЕСТУШКА з його українським військом (він у травні 1920-го організував У Кривому Розі повстання проти більшовиків), то стан здивування обов’язково переріс би у конкретні дії, а так – «всьо  чін чінарьом». Цебто, кожен владний чин поводить себе «в рамках прінятих правіл». Голова обласної (ніби української за назвою)  верхівки Олександр ВІЛКУЛ регулярно у своїх виступах перед народом користується державною мовою іноземної держави, а його перший заступник В’ячеслав ЗАДОРОЖНИЙ останнім часом регулярно виробляє це навіть на сторінках криворізької газети, заснованої міськрадою. Батько ж головного обласного правителя, Юрій ВІЛКУЛ (він після обласної ради тепер править Кривим Рогом), взагалі є свого роду батьком окупації мовно-інформаційного простору України в «горадє руди і мєтала» та в області. Ось чому Головному отаману Холодного Яру і командиру Степової дивізії Костю ПЕСТУШКУ несолодко повелося б у Кривому Розі, аби він сьогодні вирішив стати тут на захист української справи.

Бо спочатку його глибоко вразила б майже повна відсутність україномовної преси в українському місті й те, що навіть у військкоматах (у тому числі в тому, біля якого він піднімав повстання) з ним і досі (на третьому десятилітті існування Української незалежної держави!) спілкувалися б мовою більшовицьких правителів, а тим часом більшовицька газета «Коммунист Кривбасса», на відміну від єдиної в місті україномовної, відкрито розповсюджується в кіосках і має значно більший за неї обсяг та наклад. Трохи пізніше він зрозумів би, що джерел для поповнення його війська з метою утвердження української справи теж фактично немає, бо молоді люди налаштовані на те, аби заробляти, вчитися і жити десь за кордоном, а не тут, в Україні, а тому боротися за утвердження незалежності держави у них охоти немає. Якщо ж говорити про людей похилого віку, пенсіонерів, то його тут, швидше за все, вважають не національним героєм, а бандитом і… «украінскім націаналістам».

Як на мене, то той небаченої відваги і сили духу молодий чоловік, який у свої двадцять мав на грудях аж два «Георгія», а ще за два роки став одним із очільників національно-визвольного руху в Центральній та Південно-Східній Україні, просто не повірив би в те, що почув би і побачив би.

Бо звідки ж він міг знати про те, що навіть після Помаранчевої революції в Україні у цьому червоному (не тільки від кольору залізної руди) місті з боку так званих національно-демократичних сил не було помітно навіть упевнених спроб створити справді впливові україномовні засоби масової інформації? Звідки йому мала бути відомою та інформація, що в Кривому Розі (в цьому надпотужному промисловому центрі України) незалежних профспілок – мов би кіт наплакав? Та й ті не здатні підняти місцевих робітників на захист української справи, на захист національних інтересів України. Чому? Та хоча б із тієї причини, що я, наприклад, знаю лише про одну організацію незалежної профспілки (це на все величезне місто!), де збори проводяться українською мовою. Це організація НПГУ шахти «Гвардійська» ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат» під керівництвом діяльного просвітянина Сергія ДАШКОВСЬКОГО. Але при цьому знаєте, що там відбувається? – Трохи більше ніж за рік чисельність організації зменшилась у три з лишком рази й навіть дехто із «друзів по профспілці» створив такі умови, що майже рік активісти цієї незалежної профспілки з шахти «Гвардійська» не можуть  вільно розпоряджатися своїми ж коштами!..

Я знаю (бо відчув це на собі, регулярно чую від своїх друзів-активістів та маю відомості від людей, яким ми, криворізькі просвітяни, допомагаємо захищати свої права як громадян України), про те, як важко сьогодні живеться тим, котрі своїми діями протистоять місцевим посадовцям. А ще, наприклад, - про те,  кого, в першу чергу, беруть на роботу в Кривому Розі і як працюють із безробітними, аби їх належним чином «підготувати». На своєму досвіді знаю, як у місцевому державному центрі зайнятості вчать запобігати перед всіляким начальством, стояти перед ним на цирлах, причому вчать на цих заняттях не державною мовою, а «па-русскі».

Тож Головний отаман Холодного Яру Кость ПЕСТШУКО, як на мене, стовідсотково кваліфікував би місцеву владу в Кривому Розі окупаційною, чужинською по відношенню до громадян незалежної української держави. З іншого боку, важливо, щоб громадянином цієї держави можна було називатись не тільки за паспортом, але й за діями. А якщо немає такого, то й виходить у результаті населення із «собачим серцем», яке догідливо-вірно, по-собачому,  вимахує хвостиком перед цією окупаційною за ознаками своїх дій владою.