ПРОМІНЬ ПОШУКУ

Про тих, що нависли над криворіжцями і своїми діями  сприяють окупації мовно-інформаційного простору

Тривога і сум обгортають душу, коли читаєш місцеву газету під назвою «Червоний гірник» і намагаєшся збагнути, в яких реаліях живуть оті так звані журналісти, що в ній працюють, і ті чиновники, які в ній виступають зі статтями або «красуються» в ітерв’ю. Прошу червоногірничан не ображатися, бо написав «так звані» не спересердя, а відверто: як оцінку поставив. Оскільки маю впевненість у тому, що є різниця між кваліфікованими журналістами (які відверто й точно пишуть і змальовують те, що відбувається насправді) і піарниками влади (тими, які своїми дописами лише намагаються догоджати керівникам місцевого розливу та «вищестоящим» над ними держпосадовцям). Причиною ж таких моїх оцінок і приводом до написання цього мого допису стали не тільки публікації у названій газеті попередніх років, але й побіжний перегляд матеріалів, опублікованих протягом квітня-травня поточного року, та написане одним із її кореспондентів про зустріч із Семеном ГЛУЗМАНОМ, видатним українським лікарем-психіатром і колишнім радянським дисидентом, яка відбулася  у травні цього року в місцевій єврейській синагозі у приміщенні криворізького музею культури єврейського народу та історії Холокосту.

Про зустріч із Семеном ГЛУЗМАНОМ в числі «Червоного гірника» від 19 травня вміщено допис під заголовком «Антисовєтчик» широкого профілю» за авторством кореспондента Тараса ЗАТУЛЬНОГО. В ньому, зокрема, автор написав: «Так, представники «Просвіти» поцікавилися враженнями від перетворень у сфері медицини, очікуючи, напевно, нищівної критики. С.ГЛУЗМАН натомість привітав спроби внести зміни у давно застарілу, агонізуючу модель охорони здоров’я. Нічим скінчилися дечиї потуги витягнути з його вуст нарікання на нинішнє керівництво держави».

А виходить, шановні читачі, те, що відбувалося в цьому моменті зустрічі насправді, недобросовісний автор приховав за своїми оціночними висновками на захист «нинішнього керівництва держави». Реально ж усе виглядало не зовсім так, оскільки одним із тих «представників «Просвіти», які «поцікавилися враженнями від перетворень у сфері медицини, очікуючи, напевно, нищівної критики»,  був якраз я, редактор просвітянської газети, яку ви зараз читаєте. А тому хочу, так би мовити, пролити світло на те, що тоді сталося, і відкинути деякі неправомірні оцінки й припущення.

Так от, на тій зустрічі я запитав:

- Скажіть, будь ласка, чи знайомі Ви з авторами і з ініціаторами реформи з охорони здоров’я в Україні? Як Ви вважаєте, чи вдасться за нинішнього рівня довіри до влади її здійснити?

Подякувавши мені за це запитання, Семен ГЛУЗМАН відповів (подаю в моєму перекладі з російської мови на українську):

«Я знаю автора. Найголовнішим ідеологом реформи є професор ЛЄХАН з Дніпропетровська, Валерія Микитівна. (ПРОПОНУЮ бажаючим розширити свої знання з цього питання, знайшовши в Інтернеті обширний матеріал під заголовком: «Стратегія розвитку. Системи охорони здоров’я: український вимір», попередньо, наприклад, набравши в google «Провідними напрямками дій для досягнення мети є»- С.З.) Ця реформа потрібна й вона достатньо добре продумана. І вона ж виникла не на порожньому місці. Але на сьогоднішній день мушу сказати, що реформу згортають. Тому що наближаються вибори. І це дуже погано, бо краще тоді її взагалі не розпочинали б. Бо раз уже люди її запам’ятали з негативним відтінком, вдруге її здійснити буде дуже складно. До речі, у вашій області вона проходить дуже інтенсивно. Але не все залежить від губернатора…». Як видно з процитованого, інформація справді була цікавою. Тим більше, за реакцією присутніх у залі людей було помітно, що для них вона (щонайменше) була неочікуваною за своїм змістом. То, значить, треба було, мабуть, Семена ГЛУЗМАНА про таке запитати, правда? Тим більше, що я вже мав певну інформацію щодо цього, оскільки лише кілька днів перед цим у числі інших півтора десятків журналістів із різних регіонів України був учасником дводенного семінару в Запоріжжі, де саме й розглядалася діяльність української преси у плані висвітлення реформи з охорони здоров’я. Інша справа, що частина з присутніх на зустрічі людей (зокрема, - представниця телебачення Криворізької державної телерадіокомпанії) виявили неповагу до інших своїх колег і Семена Фішелевича, вирішивши, що не він, а вони самі визначають порядок задавання запитань. Однак така поведінка свідчить (щонайменше) про їхню елементарну невихованість, а зовсім не те, що вийшло у викладі пана ЗАТУЛЬНОГО на сторінках «Червоного гірника».

Стосовно ж свого враження від іншого прочитаного за названі два місяці мушу наполягати на тому, що воно має форму похвальби місцевого начальства під егідою Партії регіонів начебто якимись великими досягненнями. Причому вісник місцевого «кулика, який  своє болото хвалить», до того роздувся у хвалькуватості, що «куснув» навіть Книгу рекордів ГІННЕСА. Бо її представники, бачте, так «зажралися», що виставили ніби надто велику суму для того, аби приїхати сюди і потім внести місцевий «квітковий годинник» на її сторінки. Але за що його вносити туди? За те, що у справжніх квітах він приблизно півроку, а ще півроку – лисий? Чи, можливо, - за те, що не відзначається точністю? Або пишуть, ніби «Кривий Ріг все кращає», що теж, м’яко кажучи, не в гармонії з правдою. Особливо тоді, коли ця так звана «краса» вимагає від криворіжців жити довгий час у незручностях. Адже (для прикладу) приблизно вже рік минув з тих пір, як на площі Визволення знесли кілька приміщень разом із громадською вбиральнею і примусили людей посеред скупчення маршруток товктися на вузесенькій смузі тротуару, створюючи таким чином основи для численних аварійних ситуацій на базі порушень правил дорожнього руху.  Виявляється. все це зроблено для того, аби поставити тут ще одну залізобетонну із склом коробку супермаркету під назвою «Сільпо». Зникла безслідно ще одна громадська вбиральня і на вулиці Жовтневій, більшість автошляхів (не кажучи вже про горе-тротуари) можуть здатися європейцям такими, що постраждали від бомбування під час іще минулої війни, епізоди якої так полюбляють оспівувати у своїх дописах червоногірничани. А якщо справді порівняти якість автошляхів і тротуарів, то можна впевнено зробити такий висновок: місцева влада намагається поліпшити умови пересування містом для людей, що їздять на авто й на громадському транспорті, а для пішоходів – зась! Задля того, аби в цьому впевнитися, я порадив би одному з обласних «командирів покращення життя вже сьогодні» (першому заступнику Дніпропетровської обласної державної адміністрації В’ячеславу ЗАДОРОЖНОМУ) проїхатись не на шикарній «іномарці», а пройти пішки тротуарами хоча б знаменитої своїми «зручностями» місцевої вулиці Карла Маркса, що в Центрально-міському районі. Цікаво, скільки разів він спіткнувся б тут, аби пройшовся ними в сутінках? І що при цьому помітив би під своїми ногами? Можливо, тоді не наполягав би на сторінках «Червоного гірника» на проведенні конкурсів «на лучший скворечник» чи «на лучший придомовой цветник», а реально зацікавився б, як насправді живуть і почувають себе в рідному місті українці і за чиїми розпорядженнями в Кривому Розі з’являються (без всілякого погодження з мешканцями будинків) прибудови з підприємствами на кшталт кафе «Джеронімо» (що на вулиці Пушкіна).  Хоча навряд чи з ним таке станеться (так само, як з обома ВІЛКУЛАМИ, старшим і молодшим, які вивищуються в адміністративних пірамідах над горами підзвітних їм чиновників як у Кривому Розі,  так і в цілому в області). Бо «далекі ані ат народа». Українського.

Про цю далекість  свідчить, наприклад, майже повсюдне використання ними як держпосадовцями у своєму спілкуванні з громадянами не української мови як державної, а іншої, про що я писав уже багато разів. У цьому відношенні на сторінках «Червоного гірника» знову відзначився В’ячеслав ЗАДОРОЖНИЙ. Так, у числі 40-му за 30-те травня на цілу сторінку вміщене його розлоге інтерв’ю російською мовою під заголовком «Хочется жить и любоваться родным городом». І ось такі речі, як мені здається, робляться не випадково, а послідовно і навмисно. І в цьому неважко переконатися, коли, наприклад, перегорнути сторінки газети від 7 квітня, в числі 26-му. Там (якщо не враховувати сторінки з «поздравлениями») лише один матеріал – російською. І він (розміщений на 1-й сторінці!) про ініціативу вже згадуваного пана ЗАДОРОЖНОГО під заголовком «Лучший скворечник своими руками».  Про те, що така експансія російської мови на сторінках газети відбувається під егідою місцевої правлячої Партії регіонів, відверто свідчить  матеріал у числі 34-му від 9 травня, в День перемоги, під заголовком «Красивый город – большая цель и общая забота», підписаний АКУЛОВОЮ. В ньому, зокрема, йшлося про таке: «Пятого мая в Кривом Роге состоялся общеобластной субботник. В это день велась активная работа и по благоустройству Жовтневого района. В парке имени 50-летия Советской Украины наводил порядок, участвовал в посадке зеленых насаждений трудовой десант городской организации партии регионов». Та взяли б уже й відверто написали, що «Червоний гірник» випускається «під керівництвом правлячої в місті Партії регіонів і ні в якому разі не може вважатися голосом громадськості». І тому тамтешні журналісти й місцеві посадовці проводять окупацію мовно-інформаційного простору в Кривому Розі. Тоді зрозуміло буде, чому в Кривому Розі єдина україномовна газета «Промінь Просвіти» репресована замовчуванням. І вже ніхто не дивуватиметься, що задля того, аби тільки поставили її в перелік поміж іншими газетами на міський сайт влади (не кажучи вже про якісь там преференції), довелося загрожувати протестною акцією голодування.