ПРОМІНЬ ПОШУКУ

Тяжко і важко, а змін все немає...

Це – про настрій протягом останніх років після МАЙДАНУ.

А хіба не так? Хоча б на прикладі Кривого Рогу, одного з найкрупніших міст України (яке справедливо називають її залізним серцем) хіба не можна в цьому впевнитися?

Ще й до сьогодні стоїть у мене перед очима та страшна (за своїм змістом) картина чотирьохрічної давності: перед приміщенням Криворізького міського театру драми та музичної комедії імені Тараса ШЕВЧЕНКА вишикувалась (просто біля пам’ятника Кобзареві) невеличка групка хлопців і дівчат із плакатом у руках, на якому написано великими літерами: „Мы не хотим перемен!».- Тоді в Кривому Розі за ініціативою декількох депутатів міськради була здійснена досить несмілива й непідготовлена спроба прибрати від влади команду (що діяла під керівництвом партфункціонерів радянської доби), яка з 1992 року всілася на своїх постах і з тих пір проводить політику, котру важко назвати проукраїнською. Але і тоді з тієї спроби нічого не вийшло, і сьогодні майже геть все мовчить у місті, яке влада своїми діями перетворює у цвинтар наших світлих сподівань на краще життя. – Та картина символізує пригнобленість думки тих, які покликані шукати високі орієнтири, змінювати життя й творити у гармонії з природою, вона символізує поступове перетворення суспільства у стадо покірних овечок-виконавців. І ось саме від цього боляче стискається серце і вимагає спротиву проти наруги над природою і людьми.  

Зрозуміло, що багато чого можна пояснити. Скажімо, те, що основна маса працюючих у Кривому Розі – це великі (на тисячі людей) колективи гірничо-металургійного комплексу, які виконують важку фізичну роботу (нерідко – з ризиком для свого життя), за яку платять більше, ніж учителям, лікарям, працівникам сфери обслуговування… І тому гірникам та металургам, попри все, не хочеться втрачати порівняно високооплачувану роботу, хоча підсвідомо вони й розуміють (особливо тоді, коли знають який відсоток від вартості зробленого їм іде на зарплату), що їх цинічно й відверто експлуатують, принижуючи як трудівників. Однак не всі працюють, покірно схиливши голову. Є, наприклад,  Всеукраїнська незалежна профспілка працівників науки, виробництва і фінансів, і от її профком на комбінаті-гіганті «Арселор-Міттал-Кривий Ріг» висловлює свій спротив і незгоду із таким ставленням до них збоку власників цього підприємства. Нещодавно під керівництвом голови профкому Сергія ГАПОНА і його заступника Сергія СТРУКОВА вони провели добре організовану протестну акцію і поклали свої вимоги на стіл керівництву. За словами лідера, якщо «не отримають позитивної відповіді, то акція буде мати продовження». Але при цьому слід зазначити, що названа профспілка на комбінаті налічує всього кілька десятків сміливців, до сотні, а так звана «бананова» (до якої належить і все керівництво)- кілька десятків тисяч. І приблизно така картина є характерною для всього міста.

Про дії місцевої адміністрації на чолі з партфункціонерами-комуністами радянської пори Юрієм ЛЮБОНЕНКОМ та його заступником Георгієм ГОНЧАРУКОМ неодноразово на сторінках своєї газети розповідала криворізька «Просвіта». Зокрема, - в матеріалі «Юрій ЛЮБОНЕНКО і влада Кривого Рогу. Які вони?» (http://pprosvita.at.ua/publ/7-1-0-33).

Але ж при цьому треба знати, що і ця організація в цілому, і газета зокрема, - в опалі у місцевої влади. Наприклад, сама газета місцевою (так званою українською) владою посилено замовчується, і дійшло до того, що дані про неї розмістили на сайті Криворізької міської ради лише після того, як у травні минулого року редактор написав, що в разі невиконання цієї вимоги піде на голодування. А це ж єдина україномовна газета з тих, які виходять регулярно (і це на все 800-тисячне місто!), до того ж, вона вже четвертий рік поспіль діє виключно на громадських засадах, і на початку 2009-го центральна «Просвіта» (та, що в Києві під керівництвом нинішнього народного депутата від БЮТу Павла МОВЧАНА) припинила навіть часткове, мізерне (лише на друк), її фінансування. Більше того, уже другий рік поспіль Криворізьку «Просвіту» (а вона єдина з усіх інших просвітянських організацій України є колективним членом Української Гельсінської спілки з прав людини) знищує… та ж таки центральна «Просвіта». Тобто, така ось кара за… громадянську і проукраїнську позицію з боку колишнього українського дисидента «сотоварищи». Уявіть лишень собі, яким це треба бути українським патріотом і просвітянином, щоб побувати в Кривому Розі за сотню метрів від офісу місцевої «Просвіти» і навіть не зайти туди, а замість цього разом із криворізькими владоможцями вести якісь «ділові» (чи бозна які ще) розмови. Але член центрального правління (один із заступників його голови) Василь ФОЛЬВАРОЧНИЙ таке вчинив.

Тож, підсумовуючи все викладене, можна сказати, що основна маса людей мовчазно спостерігає за тим, що з ними (а ще більше – з громадськими активістами) виробляють. Але звідки ж тоді зявиться та нами омріяна, справді високоосвічена, патріотично налаштована   українська еліта? Ні (гірко це усвідомлювати), з нічого, із якоїсь порожнечі вона не виросте, а правити буде, як і раніше, псевдо еліта, яка будує своє життя не по любові до Батьківщини, а виключно на розрахунку.