Майже двадцять років НАРОД блукав поміж кар’єрів, шахт і газосховищ, втрачаючи останні надії на щасливе життя і спочинок у рідному краї та на своїй землі. Спочатку пішли на схід, потім повернули на захід, а далі керівники  наказали всім тимчасово зупинитися й танцювати гопака, причому обов’язково - у вишитих сорочках та в джинсах замість шароварів (це для того, сказали, аби більш по-сучасному виглядало).
Так танцювали-танцювали, але користі з цього мало було, бо тільки підняли цілу хмару пилу й куряви, яка закрила сонце і повернула холодну зиму з морозами. Тож довелося йти і не зупинятися, аби не замерзнути серед степу широкого. А щоб сумно не було в цьому поході, почали дружно збиткуватися над тими, хто про щось там всіляке високе думав, забуваючи про свою тілесність і про те, що насправді  геть усе має свою ціну: і любов, і дружба, і кохання. Так, і це не таємниця. Бо кожного хтось має в ліжку у різних позах, кожного хтось продає або прицінюється, щоб його продати… Словом, багато всього цікавого розпочалося, і невідомо, чим би воно скінчилося, якби не натрапили на великий камінь з трьома написами на ньому. А ті написи сповіщали про таке: „Підеш наліво - будеш все життя боротися без перепочинку. Підеш направо - усе, що треба, купиш, але душу продаси. Підеш прямо - забудеш про своє, але будеш ситим і житимеш без турбот”

Звістка про знайдений напис швидко всіх облетіла - і люди рушили трьома колонами у своє майбутнє. Щоправда, права й ліва були дуже короткими і майже непомітними, бо НАРОД пішов прямо, розуміючи, що і за „ліве”, і за „праве” неодмінно буде розплата (це йому підказував уже набутий досвід). Тож і пішов „у єдино вірному напрямку”.
Але, як виявилося, іти довелося вузеньким коридором, бо праворуч і ліворуч земля була вже не своя, а зі стін до подорожуючих промовляли плакати з гаслами, виписаними чужою мовою. Та не було як зупинитися, щоб усе те написане уважно прочитати, бо ззаду підпирали нетерплячі, ті, які хотіли якомога швидше потрапити у своє світле майбутнє.

А тому досить швидко перед кожним з’являлася  урочиста прохідна із красивим (навіть ласкавим)  написом „УКРОША” на тлі українського орнаменту. І це добре та ласкаве слово всі повторювали пошепки зі слізьми радості на очах Тут же, на прохідній, кожного зустрічали з хлібом-сіллю на вишитому рушникові і (кожного ж) до його помешкання супроводжував спеціально виділений охоронець із ключами. Але ключі ті охоронці новоприбульцям не вручали, а тільки позирали на них якось по-хижому зверхньо: немов пан на свого слугу чи навіть - раба. І той, хто після такого прийому, проминувши прохідну, кидав з тривогою в душі погляд назад, мав змогу бачити інший напис: „Укрощенная Украина”.