(Есей)

1.

Писанини багато всілякої розвелось, а говорильні –  ще набагато більше. Ті ж, що керують, потребують тиші і спокою задля того, аби саме їх прочитали й почули, бо вони ж – начало, а не якісь там пересічні підлеглі. А що ж тоді робити нам, пересічним?  - Мовчати й геть нічого не писати, окрім надання відповідей на запитання  різних анкет?

Я вважаю за краще піти до університету й послухати хоча б коротеньку лекцію  про свободу слова й цензуру, яка намагається  її обмежити. За словом – діло. Тому я одягнув на себе таку-сяку  одежину та й пішов до одного знаного в  наших місцях професора послухати його лекцію на цю тему.

А він буквально з перших слів сказав, що, з одного боку, спочатку було слово самого Творця, а з іншого – була вигода купця.  Тобто, спочатку створили, а вже потім – продали й купили. А далі він послабив вузол своєї краватки, сів верхи на стільця, повернувши його спинкою до аудиторії, і промовив:

«Свобода слова – триєдина, і хто цього не розуміє, той не живе вільною людиною і не страждає, долаючи перешкоди на своєму життєвому шляху задля духовного зростання, а живе собі звичайною свинкою, задоволеною  вже тим, що її оточення обслуговує з усіх боків її прості й земні потреби тіла». 

Потім професор протер свої окуляри тією ж таки краваткою, кинув свій погляд у глибину зали і підсумував уголос, що ті самовдоволені свинки не падають десь із неба, а живуть серед нас, причому їх, цих свинок, - переважна більшість.

- Це Ви, професоре, мабуть про те, що всі творці на землі – люди нещасні, а щасливими можуть бути тільки свинки-міщанки зі своїми купцями, так? 

- Ні, мій шановний юначе, - відповів на раптове запитання професор, -  це я про те, що свободою слова цікавляться лише ті, яким перешкоджають творити за допомогою слова і штовхають їх на те, аби знайдені  крихти істини спотворити. Причому роблять це зазвичай самі владоможці чи слуги, яким вони платять за таке перешкоджання.  Бо їм  потрібні не творці, а слухняні й мовчазні виконавці-свинки, які не шукають ті крихти істини, а виконують їхні накази й розпорядження.

Після цих слів над кафедрою з’явилася димова завіса, яка за кілька секунд розвіялася. Але професора вже не було. Замість нього на стільці лежала записка, котра сповіщала про наступне: «Чергова наша зустріч – у цій же залі рівно за дві доби. З повагою, ваш професор забутої філософії свободи».

2.

Через два дні я прийшов набагато раніше, щоб зайняти місце в перших рядах, аби розгледіти і міміку обличчя професора, і ті штуки, які він виробляв з метою свого термінового зникнення.

- Отже, як я вже говорив на попередній лекції, свобода слова – триєдина, - донеслося до мене з висоти, і ми всі побачили, як професор високо на стіні увімкнув білий-білий великий екран, на якому було виписане словосполучення «своБода слова», а внизу - слово «своБода», розбите на три частини: «сво», «Бо» і «да».  Після цього він плавно ковзнув стіною вниз і опинився на своєму звичному місці біля кафедри.

- Щоб ви не дивувалися тому, що в слові «своБода» літера «Б» є прописною, я пояснюю, що «Бо» означає «слово від Бога», а тому і стоїть у центрі, «сво» означає «своє слово» (тобто – авторське), а ось «да» є твердженням, яке означає згоду зі словами-думками інших людей, оскільки інакше слово для них не буде зрозумілим. Це і є триєдина основа спілкування людей на землі як творців. І якщо хоч один із цих трьох компонентів  не буде присутнім, то таке  повноцінне спілкування не відбуватиметься.

- От, професоре, Ви і піймались, бо виходить, що молитва – то неповноцінне спілкування, так?

- Молитва – то є спілкування з Богом, хлопче, в яке кожен вкладає не свою творчість, не свою свободу мислення, а своє серце, яке благає про допомогу людині в її земному житті. Та найбільше чи не кожен з нас хоче бути почутим іншими людьми, але - виключно з якоюсь вигодою для себе, тобто – без слова Божого, а звідси – і відсутність  його повноцінної свободи.

- То виходить, пане професоре, що цензура йде ніби проти Бога, забороняючи свободу слова. А як  же тоді бути з твердженням, що «будь-яка влада – від Бога». Щось тут не так, не співпадає.

-  Цензура – це зброя влади, яка, передусім, намагається не чути кожного, а - нав’язувати своє розуміння всього, що відбувається. Їй потрібні не ваші думки, а ваш послух. Цим самим, відмітаючи все те, що їй не подобається, вона не сприймає ваше авторське розуміння, а в результаті спотворює повноцінне спілкування, часто при цьому ще й виставляючи себе вершителем доль людських. Зрозуміло, що будь-яка влада – від Бога. Але – у вигляді чого, в якій якості вона виступає? Найчастіше – як стимулятор духовного зростання тих людей, котрим вона псує життя своїми обмеженнями і заборонами, але ідеї-слова яких примушують її все більше й більше дослухатися до кожного  громадянина.

- А що ж у нас тоді, коли немає тієї свободи слова, яка стимулює розвиток?

- У нас, образно кажучи, - три мішки вовни, та всі – не повні.. Самі подивіться-послухайте: наобіцяно багато, та слова ті – порожні: немає там нічого ні від Бога, ні від наших вимог, ні того, щоб усіх українців об’єднало. Це спотворена (тільки проголошена) свобода слова, яка не стикується з реальністю, а тому не функціонує, не дозволяє долучити до спільної творчості мільйони громадян України.

Після цих слів професор зник і екран сам по собі вимкнувся. Цього разу не було ні димової завіси, ні записки. Залишилося тільки відчуття повної гармонії з його словами.