Форма входу

Категорії розділу

Мои статьи [0]
ПОЕЗІЯ [29]
(Тексти віршів українською та російською мовами)
ПРОЗА [8]
САТИРА ТА ГУМОР [34]
АДЕВАйся! [3]
Размышления на русском языке о внешнем и сущностном, об одежде Адамы и Евы (с одной стороны) и обо всем, тело покрывающим (с другой стороны), о духе и теле, о содержимом и обертке-упаковке.

Пошук

Наше опитування

Націоналізм як державна політика
Всього відповідей: 20

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


 ПРОСВІТА - КРИВИЙ РІГ


Понеділок, 21.08.2017, 12:13
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

ПРОМІНЬ ПОШУКУ

Каталог статей

Головна » Статті » ПРОЗА

Хрю


(Фентезі)

1.

Він лежав на пагорбі посеред зеленої трави голим животом до неба.  Дивився на біло-сизі хмарки, які над ним пропливали і сумував за своєю молодістю, яка вже минула: «мов з білих яблунь дим». Бо тепер замість неї був ось цей живіт, що закривав частину неба і мучив  геть посивілого Андрія уже тим, що все  більшав у розмірах, а жити залишалося все менше і менше...

Згори на нього дивилося сонце. Хоч він сприймав це світило геть безтурботливим прогрівачем земної атмосфери на кшталт кварцової лампи для поверхні шкіри, та саме воно, швидше за все, було іншої думки про свої можливості й обсяги  турбот. Через те, мабуть, іще активніше взялося за променевий обробіток цієї його безсоромно випираючої частини. А він подумав: „Або розплавить, або підсмажить. Та чи витримаю? ..” – Не витримав, бо за кілька секунд уже інша (досить нахабна) частина того ж таки тіла, здалеку трохи схожа на роздвоєну велику картоплину, негармонійно втупилася вдалечінь.

Тим часом  жаби і зледачіла від спеки риба у ставку під самим пагорбом займалися кожен своєю справою, дбаючи про наповнення животів-животиків. Андрій не хотів про них думати в такому ракурсі, але якраз оте огрядне і мяке, чим він придавлював траву, примушувало обрати за орієнтир у плині думок саме таку складову розвитку підводних та земноводних організмів.

-  Мені здавалося, що ближчою до трави має бути гола дупа, яка її підживлює добривами, а до сонця мусить бути спрямоване щось таке більш інтелектуальне. Чи ти вирішив пощипати травичку і стати на хвильку вегетаріанцем? - долинув до Андрія голос приблизно звідти, де ще зовсім недавно висіло сонце. Правильність його припущення  підкреслила густа тінь, яка розповзлася пагорбом перед показово  задовгим носом.

- Ти, Семене? Звідки? – Андрій перевернувся і одразу мало не став на ноги.

- Ти диви який швидкий? Є ще порох на рахівницях! Але як же ж тебе  розперло, братику! Ну, добре, вставай... – і високий сивочолий чоловік у світлій картатій сорочці з білою панамою на голові приязно подав Андрієві руку і швидко обвів поглядом обважніле тіло свого товариша, з яким ще двадцять із лишком років тому вчився у політехнічному, там вони разом засвоювали ази економіки, а також - способи приманювання красивих дівчат.

Андрій засоромився,  потягнувся рукою за білим пухнастим рушником і обв’язався ним, прикривши частину того пуза, яке натякало на добрий апетит і сидячу роботу свого власника.

- Так, я вже далеко не „Єсенін”, як колись було. Не той, знаєш... – і Андрій навіть затупцяв на місці, - але... як же ти мене знайшов, га? І звідки ти? Писав же, що в Хабаровську... і  раптом тут...

-   Все буває, де волосся, а де й трава проростає, - з усмішкою на тонких губах промовив Семен, - а ти, я бачу, вже й сивим став, а логіку і досі не осідлав, дикою і не загнузданою залишив. – Та я тільки зайшов з дороги і закрив за собою хвіртку, як  Катерина  твоя сказала, що ти пішов на пагорб сумувати наодинці... Плаче вона чомусь, не хотіла нічого розказувати... А ми ж учотирьох... учотирьох колись на пагорбі сиділи. Забув?

Вчотирьох? - І в памяті вмить спалахнуло: „Так Лариси ж немає....померла наша Лора-Лорка... наша Лореляй”. Він згадав, як востаннє, років із п’ять тому,  на цьому пагорбі  вони вдвох зі своїми дружинами співали разом, відзначали річницю... („яку ж? Скільки вже це?”) випуску з інституту... Згадували тоді весь у білій красі каштанів теплий і затишний Київ, згадували Дніпро, Труханів острів... Боже! Це ж Лорки немає...

- Вибач, Семене, я дурень... – він поторсав за плече товариша і сам відвів очі, на яких виступили сльози, згадуючи, як дзвінко тоді Лора сміялася, як раділа сонцю, небу над головою, як вони потім бігали наввипередки до ставка...

- Та що там уже... – і Семен  міцною рукою притягнув Андрія до свого обличчя, зазираючи в самі очі, - те вже не повернеш.. А ти що натворив, що Катря плаче? Ви ж такі дружні, такі красиві були... Що з тобою, Андрію? Оце?  – і він виразно подивився  на його „придбання”  над рушником.

- Та все якось то одне, то  друге... Дітей же нема... А в мене як на зло оце вже з півроку, як поперло. Всі сусіди і знайомі сміються. Кажуть, що це я, значить, замість Катрі маю... ну, розродитися. Сміються, гади!.. – Андрій потягнувся за сорочкою і почав швидко вдягатися.

А Семен спокійно дивився на нього, стояв і мовчав. Бачив, що тому незручно. І згадував: „А він же ще п’ять років тому так бігав!..  Усіх нас тоді перегнав. А Лорочка... Так, вона тоді прибігла до води другою, а я взагалі розігнався і впав...”  І він пригадав, що тоді курив дорогі сигарети, не наші. Один осторонь курив, щоб на Лору дим не йшов... А після того, як вона... Після того навіть не торкався сигарети. „А зараз хочеться”, - усім єством відчув він: аж подих перехопило від бажання прямо тут (негайно!) закурити.

2.

Коли сіли за стіл і чоловіки налили  по першій, а Катря собі – вина, то одразу мовчки випили за Лору, за Ларису Квітко, яка на четвертому курсі стала Ларисою Куйбідою, а п’ятий закінчила лише згодом, через три роки, коли їхня із Семеном  маленька Марійка почала промовляти перші слова. Виручила тоді  швидка і енергійна Катря, яка цілими днями наглядала за Марійкою, у цій хаті... А своїх дітей Бог їй усе не давав...  І Семенові знову (аж щелепи зводило) захотілося закурити. Так, бо  в школу Марійка не пішла. Не дожила...  Згоріла за один день на четвертому році життя від запалення легенів. Не допомогли ні ліки, ні киснева подушка – нічого не допомогло...

- Ой, що ж це я! – сплеснула руками Катря, коли випили, - я ж сало не принесла. Андрію зараз не можна, а ти ж без  сала не п’єш, - і швидко зникла за дверима. Та не встиг Семен відповісти, як звідти почувся крик, і щось із гуркотом упало на підлогу. За мить обидва чоловіки були в передпокої за дверима і піднімали з підлоги та переносили на ліжко до кімнати бліду як смерть Катрю. Після холодної води і легеньких ляпасів  вона прийшла до тями й дивилася  знизу на обох розгублено своїми блакитними, але дуже круглими , очима:

- Там порося, - вона з острахом показала рукою кудись у простір, - там немає сала, а лежить живе порося... І очі такі!.. – вона широко розвела руки, аби вони зрозуміли, що очі у того порося дуже великі.

Чоловіки мовчки перезирнулися і Андрій запитав:

- Яке порося? Про що ти?

- Там, на нижній отій широкій полиці... Там воно лежить... порося...- вона спробувала піднятися з ліжка, та Андрій зупинив:

- Почекай, зараз я подивлюся, - і хутко зник за дверима.

Він дуже добре знав усі ті полиці, стіни, стелю, вікна, підлогу... Бо все робив своїми руками. Лише іноді сусідський Сашко (він працював тоді газоелектрозварником на заводі) та  ще - дядько Василь (той, що збудував мало не пів цього заводського селища) йому допомагали.

„Ось і та полиця широка. Під цупким жовтим папером - сало. Правильно. Лежить майже ціле уже другий місяць. Хіба що іноді Катря відріже шматочок. А я – ні-ні... І звідки їй привиділося оте порося? .” -  він гарненько обдивився кожен закуток у передпокої (і холодну його частину, де  те сало, і ту, де взуття та інші речі домашні лежать) і, зрозуміло, що ніякого поросяти не знайшов. Навіть запаху... „Привиділося... Та тільки з чого це раптом?  Знову, мабуть, через мою оцю біду” – так розмірковуючи  і надавлюючи на свій живіт, він повернувся до ліжка, на якому вже сиділа Катря, а поряд – незвично мовчазний Семен.  

- Немає там ніякого порося, - сказав Андрій і опустився на стілець навпроти ліжка.

- Немає? Та я ж своїми очима бачила... І Семен теж не вірить. А сало там лежить?

- Та лежить собі,  прокляте. То що – по другій? – він повернув голову до Семена, - а ти полежи, побудь тут у спальні. Я зараз тобі телевізор увімкну, я зараз...

- Ні, Андрію. Не треба. А ви йдіть. Я прийду трохи пізніше.

„Та ні, не привиділося. А очі які?.. – і раптом Катря аж зойкнула стиха, - Лорині... так, Лорині веселі  і водночас дуже розумні очі... Вона хотіла про щось мене запитати...”

- Не бійся мене. – долинув з-під ліжка тихий, але мелодійний голос молодої жінки, - так, це я...

Катрю аж підкинуло на ліжку і холодним потом з мурахами обмило все тіло з голови до ніг. Вона хотіла підвестися, хотіла  побачити, сказати, покликати... але сил геть не було, і – голосу...

3.

- Як ви із Андрієм? Так дітей і немає? – Лора  поглянула на себе в люстерко і поправила пасмо розкішного темного волосся, що звисало на очі.

- А звідки ти взялася, Лоро?.. – Катря озирнулася і раптом побачила, що телевізор показує якогось сивочолого чоловіка, що промовляє з трибуни...  І голос...„Та  то ж Семен!.. – майнула  здогадка, - а чому Лора сидить поряд зі мною на ліжку?”

- Катрусю-Катрусю, коли вже ти покинеш ось цю свою звичку відповідати запитанням на запитання? А я не взялася, а просто живу... Що ж тут дивного?

- Із Семеном?

- Так, із ним. А тебе вже навіть це дивує?

- Так ти ж… (вона обережно доторкнулася до червоної сукні своєї колишньої подруги, злякано наштовхнулася на її гаряче тіло під матерією і відсахнулася)… ти ж померла більше трьох років тому...

- А мені, Катрусю, здавалося, що ти  більш спостережлива й мудра жінка. Та, бачу, помилилася.

- Не знаю, хто ти насправді, але геть звідси! Геть, бо я зараз сюди і Семена, і Андрія покличу! Згинь! Щезни, прошу тебе, ким би ти не була! – Катря  відчула, як шалено бється в грудях її маленьке-маленьке серце,  вона  стрімко зістрибнула з ліжка й перехрестила повітря навпроти чи то привида, чи то гості з невідомими намірами…

Однак нічого особливого не сталося.

Лора (чи хтось інший під її формами і з не зовсім вдало скопійованими нормами її поведінки) розкрила свою видовжену бурякового кольору сумочку, звично дістала двома пальчиками пачку сигарет, витягнула одну (довгу й тонку) і, клацнувши запальничкою, закурила, а потім, поклавши нога на ногу, сказала:

- Можеш кликати, якщо хочеш. Але я точно знаю, що мій Семен зараз у Києві виступає на міжнародних семінарі з використання природних ресурсів, Он його по телевізору показують, а ти...

- Ось ти себе й видала. Так, бо справжня Лора ніколи не курила!.. – і після цього Катря метнулася до вітальні, де (як вона це точно знала) Семен і Андрій  сиділи й випивали і, мабуть, при цьому згадували, якою Лора була за життя.

4.

Андрія просто винесла з-за столу якась невідома сила одразу після того, як він побачив на порозі кімнати безпорадну і з виразом відчаю на обличчі свою бідолашну Катрю:

- Що з тобою? Знову зявилося те порося?

Але у відповідь на ці  його слова дружина без жалю і з притиском у голосі кинула йому просто в очі:

- А ти, брюхатику, радий наді мною познущатися? Ти думаєш, що мені те все приверзлося,  так? Так чи не так, я тебе питаю?..  – І вона швидко підступила до нього на два кроки й зупинилася, занісши руку для ляпасу.

Андрій застиг перед нею ні в сих, ні в тих і вже не знав, як себе далі поводити і що робити.

- Катрусю, заспокойся, - підскочив до неї Семен і схопив за руки. - Що трапилося? Тебе знову хтось перелякав?

Але Катря раптом змовкла, обважніла вся і, мабуть, упала б, якби Семен не встиг її підхопити на руки й не переніс би на зеленкуватий із коричневою ковдрою диван. Після того він кинувся в спальню і за хвилю вискочив звідти, мов обпечений:

- Там хтось курив. І я хочу… Чорт забирай, дайте ж і мені, врешті,  закурити, бо інакше я нічого не второпаю в цьому вертепі. Дайте закурити, я прошу вас, благаю!  Ну!

-  Попроси закурити у своєї Лори. Вона – там! – і  Катря,  не встаючи з ліжка, махнула рукою в бік спальні, звідки тільки-но вискочив Семен.

Якщо хтось коли-небудь у житті відчував на собі силу погляду, перемноженого на лють, відчай, глибокий подив і одночасно – на бажання миттєво підкорити собі людину до останнього міліметра її тіла, то це була тоді  саме вона, Катря після тих її слів. Високий і блідий Семен повільно (але дуже рішучо)  повернувся на каблуках і пішов прямо на неї. А вона (теж повільно і рішучо) піднімалася з дивану й намагалася міцно стати на підлогу, упираючись в неї обома ногами.

- Що, битися будеш? - зі злостивою посмішкою на обличчі спитала Катря.

Та Семен уже не звертав уваги ні на слова, ні на погляди, він просто навколо себе нікого не бачив і не хотів нікого чути. – Тільки вогонь непокори й ненависті в очах Катрі. Він не розумів, чому в її очах запалав той вогонь, але точно знав, що якраз те непокірне полум’я  заважало йому жити і взагалі – бути самим собою зі своїми почуттями і спогадами, у які ніхто-ніхто не мав права лізти.  Тому  він мусив його негайно загасити.

- Семене! Стій, Семене! У мене є, я зараз тобі принесу, - Андрій  схопив товариша за руки, вперся в нього всією масою свого тіла, намагаючись того зупинити.

- Що ти принесеш? – не розуміючи, про що йде мова, спитав Семен.

- Та закурити ж ти хотів… То в мене є. Сусід (отой Сашко, що електрозварник, знаєш?) днів три-чотири тому заходив, курив тут, та так і забув майже цілу пачку. Я зараз, почекай. Добре, Семене? – Він обережно посадив товариша на стілець і пішов за сигаретами.

У кімнаті на деякий час усе завмерло. Навіть стало чути, як тривожно за вікнами загавкав сусідський собака, а потім хтось загукав низьким гугнявим голосом: «Хазяйка, хазяйка, открий двері! Открий, открий, хазяйка!...». А собака все гавкав і гавкав (аж до хрипоти), і було таке враження, що  він ось-ось зірветься з цепу і кинеться на того гугнявого.  Семен сидів, похиливши голову, а Катря знову лягла й відверто втупилася  в стіну над мяким  диваном.  Відраховував секунди настінний годинник і десь у кутку панічно дзижчала беззахисна муха: мабуть, у обіймах домашнього павука, який таки дочекався свого часу.

Прийшов Андрій і мовчки подав похнюпленому Семену пачку заокеанського  «Бонду». Той, не подякувавши, взяв її і так само мовчки пішов до спальні, причинивши за собою двері.

І знову настала тиша. І за вікнами – теж, бо сусідський собака заспокоївся, а чорний із підпалинами Пірат, який мав боронити спокій Андрія та його дружини, мабуть, міцно спав, бо нещодавно добряче повечеряв. Сонце  теж поступово сідало і перед розлукою на ніч розмальовувало небо фантастичними пейзажами, які мали б заспокоїти роз’ятрені душі і підготувати їх до спочинку після цілоденної метушні.  Але ні до кого в цьому будинку спокій не приходив. Семен випалював сигарету за сигаретою і міркував над тим, чому люди не хочуть одне одного розуміти, а навпаки: постійно ображають. Адже ще перед обідом, коли він тільки  зійшов із поїзда і прийшов до Катрі, вона так схвильовано й відкрито його зустріла, що він готовий був її на руках носити. Вона тоді вийшла до нього із  заплаканими очима, була така беззахисна і щира, що хоч до рани прикладай. «А тепер от…  як відьма, як вперта відьма стала…». 

5.

У Андрія не виходило з голови те «порося», якого начебто бачила Катря. «А ще – Лора… Не могло ж їй таке привидітися. Але – звідки тоді?.. Це взагалі щось дурне: ні в тин, ні в ворота». Він почув, як дружина рівномірно засопіла на дивані, підійшов до столу, узяв пляшку з горілкою і вийшов із нею до передпокою. Сало було на місці: товсте, з проріззю, і ніякого тобі поросяти.  Аж слина в роті набігла, так захотілося того сала. Тож і сам не зчувся, як взяв ножа й відрізав цілий шмат, потім – налив повну склянку горілки і  одним подихом перекинув її у горло. Сало справді було смачне. Та й хліб – свіжий, мякий і запашний. «І що ще українцю треба, коли душа болить, коли серце ніяк не заспокоїться!..» - швидко промовив до самого себе і налив ще одну склянку, потім - відрізав сала… У грудях стало гаряче, а душа наче заспівала, розважилась і заспокоїлась. «Чому ж я, дурень, раніше цього не робив, - подумав, швидко перемелюючи зубами хліб із салом, - це ж так просто. Скільки того життя залишилося…». Він піднявся з-за столу і раптом відчув, що ноги «не зовсім», і навіть трохи заточився, але все-таки встиг міцно схопитися за одвірок дверей. «Та ну їх усіх!», - знову з натиском промовив сам до себе і ліг нероздягнутим (щоправда, черевики скинув) тут же, у передпокої, на свій старенький  диван, на якому менше року тому перетягував пружини.

6.

Семен лежав собі на великій, щедро набитій пухом, подушці, і дивився телевізор. Його там привабив фільм, у якому розповідалося про кохання як химеру й вигадку поетів та затятих ідеалістів, які все більше мріють, а справжнього життя не бачать та й не уміють весело і красиво жити. Насправді ж уся механіка життя – це приблизно як у автомобілі коробка передач, якою перемикаються бажання і швидкість їх виконання. Головна героїня того фільму полюбляла користуватися таксі і при цьому мала в собі гостре бажання обов’язково звабити таксиста того ж дня (або навіть під час рейсу), не відкладаючи його виконання навіть на  одну ніч. Що цікаво, фільм цей був не художній, а документальний і Настя (так її було звати) стверджувала, що жодного разу не змінювала свої правила такого своєрідного полювання на чоловіків, а також не зазнала при цьому жодної поразки, бо звабила всіх, без винятку. Для того, щоб завжди перемагати, підкреслювала та Настя-мисливець, потрібно вірити у свій успіх, бо віра – це найголовніше.

Вислухавши таку несподівану для всього його попереднього досвіду життя рекомендацію і визнавши, що вона справді має рацію і навіть його зачепила, Семен потягнувся за черговою сигаретою і за сірниками, а потім підійшов до дзеркала й уважно подивився на себе. «А що? – Нічого собі мужчина: високий, ставний, а не те що те хрю з  «видающімся» пузом, - підсумував побачене «новітній парубок» і після таких, на його думку, влучних порівнянь, повільно випустив із рота дим кільцями. «Головне – талановитий, - показав він рукою сам на себе, - бо  далеко не кожен зможе ось так одразу, після великої перерви, «кільцювати дим».

«Ну, так що, спробуємо? – звернувся він із запитанням сам до себе, - то чи зможемо ми товаришку Катрю, наприклад, прямо ось на цій постелі (він погладив спітнілою рукою подушку)… покохати, полюбити… ну, словом, взяти?.. (після цих слів у нього в роті геть пересохло, бо визнав, що уже давно, ще з інституту, мав таке бажання, але все якось не виходило, не складалося, все не насмілювався…) Чи зможемо, га?».

Він повернув голову до дверей і прислухався до тиші. Але заважало серце. Воно з такою силою стукало-билося під сорочкою, що могло й вискочити, а покласти на нього свою руку Семенові було страшно: а раптом зупиниться?

Тому він босоніж, без черевиків, тихо підійшов до дверей і приклав до них вухо. З того боку все було тихо, а бажання в ньому тільки наростало. Стало нестерпно жарко – і він зняв сорочку. Тихо підійшов до вимикача і натиснув на нього, затамувавши подих, - і його раптом аж відкинуло до середини кімнати, бо то був наче постріл посеред ночі. Він ледве не впав, але все-таки встояв на місці.  Стояв один посеред суцільної темряви, яка обгортала його з усіх боків і - все те (навіть цілий світ?), що було далеко-далеко за вікнами цього будинку.

7.

Катря прокинулася від якогось сухого раптового  одноразового тріску в кімнаті: так, наче короткий постріл з іграшкового пістолета. «Де це всі? – намагалася пригадати жінка і згадала, як визвірилася на Семена, - дурна я чи що? Може, порозганяла хлопців і вони кудись розбіглися?». У кімнаті було геть  темно, і навіть за вікнами – ні місяця, ні зірок. Вона встала і пішла шукати вимикач, щоб увімкнути світло. Але ніяк не виходило його знайти. Вона йшла вздовж стіни й уже не знала, в який бік треба йти: і вгору, і вниз водила руками по стіні, але не знаходила. Навіть відчула себе змореною і безпомічною після таких пошуків. «Господи, для чого це все відбувається? Чому немає ніякого просвітку ні сьогодні, ні в житті взагалі?». Згадавши про те, що їй уже за сорок, а ні дітей немає, ні чоловіка (так, бо вже й забула, коли востаннє вони з ним любилися), Катря прямо тут, біля стіни, заплакала і її сльози скапували з журливих очей посеред темряви під босі ноги на підлогу.

Вона плакала не від того, що вже не знала, куди йти і що робити, а від того, що здавалася всім непотрібною і навіть покинутою самим Богом, який бачить із неба «цю непутящу і бідолашну Катрю, цю іграшку в руках невідомої долі…» - і вона знову безутішно розплакалась, не від кого не криючись… Але за хвилю відчула, що її стан обгорнули чиїсь гарячі-гарячі  сильні руки, що її хтось цілує («Семене, це ти?..») і вона летить десь у небі посеред мрій…

А Семен після суцільної темряви в кімнати відчув, що його знайшов найцінніший промінь світла у його житті: Катря. Він не вірив своїм рукам, своїм уже геть босим і голим ногам, своєму тілу, котре тримало в  міцних обіймах цю, здавалось би, непокірну жінку, яка тулиться, яка горнеться до нього і в якій він просто розтає, неначе той позавчорашній сніг…

8.

Семен уже не пам’ятав, скільки разів їхні тіла поступово зливалися в одне, яке хотіло довго-довго ось так існувати, та не виходило, бо з усієї сили з’єднувалися-зливалися не тільки тіла, а цілі промені-потоки їхніх життів у майбутнє перехрестя доль у вигляді плоду, і кожне таке поєднання після  виверження бажань вимагало перепочинку задля відновлення сил.

А коли світанок дозволив зазирнути одне одному в очі,  Семен відчув, що йому ще і ще хочеться мати цю жінку і підкоряти її своїй волі, підкоряти кожен  міліметр її пружного і сильного тіла, щоб закрити її геть від усіх, не дозволити нікому навіть доторкнутися до цієї всепоглинаючої зваби, без якої і жити вже не хочеться.

Під час одного з перепочинків, коли сонце своїм яскравим світлом вимальовувало кожну рисочку обличчя, Семен лежав, розкинувши голі ноги і руки, а на ньому розпластаною лежала красуня-Катруся,  його кохана жінка, за котру він готовий був змести будь-кого зі свого шляху, він раптом відчув, що вони в цій кімнаті не одні. Але не вистачило сил, щоб розкрити очі і повернути голову в бік дверей.  Так і провалився в сон, а коли прокинувся то побачив, що Катря у своїй червоній сукні з ромашкою у волоссях, на повен зріст стоїть перед високим дзеркалом. Він хотів щось сказати, але у нього перехопило подих, коли вона на нього подивилася. Бо то була його Лора, мідноволоса красуня Лореляй (як прозвали її ще тоді, у далекій молодості, коли вони вчотирьох навчалися в Києві у політехнічному). 

-         Щось не так, мій любчику?

-         ...    

9.

Розплющивши очі й ледь повернувши голову до вікна, Андрій відчув, що ніби і те вікно, і одвірки, і двері, і геть все-все в будинку похитнулося, а потім  - поплило перед очима. Тому він закрив очі ійзатрим

Категорія: ПРОЗА | Додав: carbil (04.08.2010)
Переглядів: 371 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: