Стинає голови, хрести і квіти

Бездушна в люті, нежива орда.

Не здатна мислити, творити і любити,

Вона у праві нищити тверда.

Бо не права людські. Сліпі бажання

Жорстоких зверхників – її закон,

А натовп – це машина покарання,

Яка не знає меж і заборон.

І в нас та сила самості гарцює,

Що ладна  розтрощити геть усе,

Коли не голова, а гнів працює,

І ти – мов  кат, що зло в собі несе.

Таку ординську силу загнуздати

(Ту ненависть до не таких, як ти) -

Є крок до волі, котра нам – як мати,

Бо цілий світ готова вберегти.

Та тільки знову зверхності отрута

Серця збиває у ординський спис,

Який в шаленстві дикому, розкуто,

Над Україною загрозливо навис.

Уже дітей карає на Майдані

Ординська зграя за любов до мрій,

Уже у автозаки і в кайдани,

Невинних забирає лиходій…

Бажання нищити живе й красиве,

Що непокірно голову несе, -

Це звіра знак і та нестримна сила,

Яка для влади ладна геть на все.

І щоб її здолати і спинити,

Загнати звіра в клітку для катів,

Замало мрій, замало світ любити

Щоб встановити те, що Бог хотів.

Без віри в серці в істину високу,

Що сонечком цю землю зігріва,

Всі наші плани і наступні кроки -

Нікчемні, мертві,  як і ці слова.

А тіло бездуховне – раб, та й годі,

Бо в ньому страх живе понад усе

Воно підвладне будь-якій природі.

І в першу чергу – тій, що зло несе.

Тому навкруг така пітьма безликих,

Зі страху зліплених живих істот,

А світлі задуми  у  криках диких

Вмирають, не піднявшись до висот.

Тому до істини нам так далеко

І правда мучиться серед брехні,

А із глибин у простір тільки клекіт

Летить і падає десь у лайні.

В собі долаючи орду звірину,

Ми зможем вирости. Та час іде,

А разом з ним неквапна Україна

У грізних сутінках  кудись бреде.

                               Іван БІЛОХРЕСТ.