Форма входу |
|---|
Категорії розділу | |||||
|---|---|---|---|---|---|
|
Пошук |
|---|
Наше опитування |
|---|
Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
ПРОМІНЬ ПОШУКУ
Каталог статей
| Головна » Статті » ПОЕЗІЯ |
До Івана Багряного
Знову вечір і ніч, і чекаємо ранку, як
Бога, Засинаємо в мріях про чисті та вільні світи.
Вже й кайданів нема, та ніяк не знайдемо дорогу До тих мрій золотих, щоб до щастя земного дійти. І до тебе, Іване, ніяк не знайдемо стежину, Бо шукаємо десь у чужинських світах і словах І до краю безодні уже довели Україну: Як жебрачка й повія вона у людей на вустах. Як – тебе, у катівнях за слово людей не вбивають, Протоколів не пишуть таких, як у НКВД, Бо злочинці нам пишуть закони й самі їх приймають, А щоб бити за слово? – До того вже потім дійде. Ми чекаємо ранку над прірвою посеред ночі, У пітьмі серед степу, неначе хтось має прийти. Та роса швидше виїсть замулені мріями очі, Ніж те сонце ласкаве засяє для нас з висоти… Чи достане нам духу над прірвою сонечком стати, Показати, як ти, що живемо в пітьмі і в багні, І одне перед одним не бидлом, - творцями постати? Ось що хочеться знати всім нам і тобі, і мені. Бо так хочеться жити, так мрії безслідні дістали, Що вже серце болить, от-от вискоче геть із грудей І, минаючи всі перешкоди, безодні й завали, Полетить аж до тебе: у світ незбагненних людей. 2006 рік. | |
| Переглядів: 748 | Теги: | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |