ПРОМІНЬ ПОШУКУ

(Есей  на випередження)

Ще б’ється серце України. Бо сильні духом, мужні і сміливі люди, з Богом у серці, наповненим незламною вірою у велике майбутнє України-неньки, боронять її від ворогів на фронті і в тилу. А що буде,  коли силу  почнуть набирати несамостійно мислячі пристосуванці, які «хотят міра прєждє всєво» (а не перемоги над ворогом у тилу і на фронті)? Адже властивість мімікрувати (змінюватися під оточення, таким чином маскуючись, аби не стати здобиччю для ворогів) має відношення не тільки до тваринного світу, а й до людського теж.  І то чудово, коли така мімікрія-зміна є лише зовнішнім атрибутом, аби здобути перемогу  над ворогом  і стає, наприклад,  дуже корисною для розвідників, для спецслужбовців чи для інших груп людей такого ж штибу.  А коли – внутрішньо,  з причини відсутності твердих переконань (бо тоді  людина спирається  на особисту вигоду, на обіцяну «хорошую жизнь», на те, «как основная масса сєбя повєдьот»)?

Адже прибічників такого  «стадного мислення» чимало не тільки в Росії, а й у нас, в Україні. І особливо в таких містах, як Кривий Ріг, де тисячні за кількістю працюючих  колективи – далеко не виняток, а є навіть містоутворюючими. І ось там самостійне мислення (та навіть дії цілих незалежних профспілкових організацій) – не в пошані у керівництва.  Як на мене,  це дуже небезпечно для Української держави, яка розбудовується на принципах демократії і свободи слова. А в умовах війни у всіх її різновидах – тим  більше.  У випадку ж, коли  за таких обставин із Олімпу найвищої влади  уже фактично гарантують ще й  децентралізацію, - небезпека розпаду держави зростає в рази.

  НЕЧИСТІ  НЕ ТЕРПЛЯТЬ ПРОЗОРОСТІ

Щось дуже багато останнім часом  розвелося розмов, бесід і статей у різних ЗМІ  про громади (причому дуже часто - у поєднанні з прикметником «територіальні»). А тим часом  мало хто звертає увагу на те, що майже завжди така умовна громада (якщо як слід поміркувати) реально виглядає беззахисною. Чому, питаєте?  Та тому, що обов’язковою базою для неї має стати впливове на тій чи іншій території громадянське суспільство, а інакше – це просто кимось іззовні кероване стадо, а ніяка не громада.

Але за допомогою чого громада буде викристалізовуватися із населення, із натовпу, гуртуватися на спільних принципах  і осмислено та організовано діяти, розвиватися? Має бути якийсь, умовно кажучи, майданчик, легко доступний для кожного члена громади, для кожного громадянина України, що проживає на тій чи іншій її території.. Зрозуміло, що коли громада складається  з тисяч людей, ніякий майданчик не вмістить всіх бажаючих.  А значить -  не дасть змоги відверто й прозоро, на базі дискусій, з урахуванням різних думок, долати проблеми на шляху свого розвитку й подальшої розбудови. Таким майданчиком може стати доступний для кожного засіб масової  інформації та комунікації, який діє на принципах свободи слова і демократії (чи то у вигляді газети, чи то у вигляді радіо або телебачення, а останнім часом – ще й  інтернет-видання).

І ось тут виникає закономірне запитання: «А де ж він, той легко доступний майданчик для такої комунікації, наприклад, у нас, у Кривому Розі?». Чи є, наприклад, простий і надійний спосіб для того, аби хоч раз у місяць мати можливість бачити, хвилина за хвилиною, як проходять пленарні засідання на сесіях Криворізької міської ради (подібно до Верховної Ради України)? Адже всі найсуттєвіші рішення для  жителів Кривого Рогу, для його населення,  приймаються саме там. Та виявляється, що для нинішніх (так само, як для вчорашніх) місцевих владоможців це дуже складно. Я ж по собі  знаю, з власного досвіду. Бо бували такі випадки, коли на пленарні засідання (попри те,  що ти демонструєш редакційне посвідчення), тебе намагаються не допустити не те що в залу засідань, до депутатів, а навіть у ложу преси.  І що вже тут говорити про інших криворіжців, які таких посвідчень і таких повноважень (записаних у законі для вільної  діяльності журналістів) не мають? Бачте, на таку телетрансляцію в прямому ефірі “у бюджеті грошей не вистачає”. А на все різне інше (далеко не на найобхідніше) владці гроші якось  знаходять. Наприклад. - на те, аби знищити перед самими Зеленими святами сквер навпроти церкви на самому початку проспекту Карла МАРКСА (без громадського слухання!), а потім — потайки (без жодних оголошень на парканах, якими обгородили те місце), немов ті “зелені чоловічки” ПУТІНА,  проводити біля поховання загиблих воїнів будівельні роботи зі спорудження фонтану. Це що, так необхідно було для того, щоб  криворіжців обливати холодною водою з тих фонтанів із настанням зими, чи що? Чи, може, перед виборами, захотілося свої кишені поповнити, аби знову втриматися на  завойованих  за допомогою нездійснених обіцянок постах? Адже чисті на руку і з чітко викладеними намірами, на базі прозорості, такого не роблять.

ЯК ЗУПИНИТИ І ПРИБРАТИ ВІД ВЛАДИ  “ПАВУКОПОДІБНИХ”?

В тім то й лихо, що велика кількість людей (у тому числі — і жителів Кривого Рогу) звикли ще з часів Радянського Союзу мислити і діяти не самостійно, а так, як вважало за потрібне їхнє начальство (місцеве  і те, що все вище і вище на своїх посадах). Бо так було зручніше: відповідальності якомога менше та ще й гроші платять непогано “за просту роботу, не для інтелігенції”. Та  так життя і стлалося для більшості з них: без відповідальності, з намаганням усіляко уникати конфліктів з начальством, бо зарплата все одно йшла. Потім Радянський Союз розпався й треба було думати, що ж робити, як же ж його пристосуватися,  “аби знову не програти”. Та так без кінця і мімікрують, пристосовуються, “аби в житті не програти”. Тож поступово і стали мімікробами на руїнах “імперії зла” й побачили раптом, що майже всі відповідальні посади пообсідали такі самі безвідповідальні, як і вони, та тільки більш спритні і набагато нахабніші.

А тут ще про децетралізацію оголосили із найвищого центру! - То це ж можна, так би мовити, самим (без отого центру) гроші розподіляти, куди й на що!.. І ось такого роду народець попер до влади пачками: щоб цього разу не прогавити момент! Але та звичка мислити не самостійно і діяти за підказкою згори в'їлася в кров і в серце. А на горі — все ті ж спритники, не просто мімкроби, а вже — з павучими вміннями “розбиратися з підлеглими масами”. Майже всі засоби  інформації та комунікації — теж їхні. Що ж його робити?

А тим часом, попри всілякі перемир'я, кров на фронті все ллється і ллється, а павукоподібні, як і раніше, вирішують свої проблеми, бо не звикли ж ні за що відповідати за інших, за місто, за Україну. Їм тільки правити хочеться. І лихо  ще криється в тому, що неуважно читаємо вірші наших українських геніїв, звикли  ті вірші декламувати і не замислюватися глибоко над змістом: “Згори ж не підказали!”. А Василь СИМОНЕНКО ще більшепівстоліття тому писав:

“Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні”.

  Чуєте, криворіжці? Чи вже геть усі вирішили стати безвідповідальними мімікробами? Чи вже навіть і “Заповіт” Тараса ШЕВЧЕНКА забули? А його необхідно виконати, якщо ми — справді вільні українці, а не раби зі звичками мімікробів...