Нас, живих людей, з усе наростаючим апетитом
поглинає ЛИХО БАЙДУЖОСТІ і РОЗ’ЄДНАНОСТІ.
– Одного за одним наші душі поглинає. -
І на поверхні землі залишаються МАШИНИ-РОБОТИ в людській подобі. СПОЖИВАТИ і РОЗВАЖАТИСЯ після нав’язаної
суспільством необхідності працювати
- ось їхнє кредо життя. Такий висновок я зробив після перегляду
кінофільму видатного українського режисера Кіри МУРАТОВОЇ «Мелодія для шарманки» у прекрасному й теплому
кінотеатрі «Зарічний» в непривітному до людей і холодному Кривому Розі.
Це страшна казка-бувальщина про те, як двоє дітей
однієї матері від різних батьків
втікають із інтернату, в якому їх хотіли роз’єднати, із надією знайти цих свої
рідних. Але всюди їх переслідують байдужість, намагання поживитися тим, що вони
мають, або ж використати їх в ролі таких собі рухливих статуеток для розваги
ситих і збайдужілих до життя живої природи людей.
І Олег ТАБАКОВ, і Рената ЛІТВІНОВА та інші актори
зображають людей у великому-великому
місті-монстрі, бо там, за вікнами його
квартир-магазинів-барів-казино-таіншихпримііщень ПАНУЄ ЛИХО БАЙДУЖОСТІ, ЩО
ЛЮБИТЬ ЛИШЕ СПОЖИВАТИ Й РОЗВАЖАТИСЯ. – Це штучний світ хижаків та їхніх жертв,
що створило людство замість співтворчості з БОГОМ-ТВОРЦЕМ. – Тож мрія в фіналі залишається похованою під ганчір’ям, а на
поверхні, над мертвим хлоп’ям, - різнокольорові надуті кульки на нитках.
|
