Прилетілось мені нічого: сів на голову якогось пам’ятника біля пошти. Лавочки там всякі стоять,  підозрілі дамочки в коротких шортах шастають туди-сюди, а перед глазами – сухе дерево.  А я сидю й думаю, що соколом так і не став, і так само засохну, як те бєдне деревце. З їдою поки не трудно. І сємєчки є, і хліб ті дамочки кидають. Та коли б вони знали, що я можу  вжалити, як  жміль, то так би нечемно на мене згори вниз не дивилися, коли я голодний і  їсти поспішаю. Я ж  все-таки більше не їм, а літаю, а вони тільки ходять туди-сюди.

Сумно мені, бо все-таки не сокіл. А кусати й жалити не хочеться, бо що мені з того? Я б міг всього багато розказати, та не чують мого голосу, своїм займаються, то купляють щось, то продають, а то просто їдять серед вулиці, а мені не хочуть давати. Капризні й чужі, хоч і ходять по моїй землі. Не уважають мене, не бояться, а тільки ходять туди-сюди…

            Гриня ЖАЛЯЩИЙ, шукающий корму для душі і тєла.